Пробудження

Туман стелився по землі, повільно, мов подих невидимого звіра. Він обвивав розтріскану бруківку, що тяглася в нікуди, і зникав у темряві між кривими деревами. Повітря було важким, насиченим запахом вологого моху й чогось металевого, ніби перед грозою, що ніколи не настає. Діппер стояв посеред цієї сцени, відчуваючи, як холод пробирається під його куртку. Його серце калатало, але він не міг зрозуміти, чому.
Перед ним височіла будівля – стара, перекошена, а стіни заросли лозою, що здавалася живою, повільно ворушачись у такт нечутному вітру. Діппер відчував, що знає як Гравіті Фолз перетворився з маленького, радісного, шумного містечка на те, що він зараз бачить. Невже все це сталося через...
– Привіт, Діппер, – голос прорізав тишу, знайомий і чужий водночас, ніби відлуння його власних думок, спотворене темрявою. – Чому ти нічого не кажеш? Як тобі колишнє місто Гравіті Фолз? Теперішній Hollowpine! – він підняв руки показуючи на все що бачить Діппер зараз.
Йому меньше всього, мабуть, хотілось зрозуміти що сталося з містом, ніж зрозуміти чому перед ним він сам. Перед ним стояв хлопець – його зріст, його статура, його риси обличчя. Але очі… холодні, порожні, як у ляльки. Хлопець посміхався, але в цій посмішці не було тепла – лише хижа цікавість.
– Хто ти? – Діппер почув, як його голос тремтить, і це роздратувало його. Він ненавидів здаватися слабким.
– Ти знаєш, хто я, Мейсон – відповів хлопець, нахиливши голову. Його голос був м’яким, але від нього по спині бігли мурашки. – Я – це ти. Тільки без маски. Без страху. Без жалю.
Діппер відступив на крок, відчуваючи, як бруківка під ногами здається нестабільною, ніби готова розсипатися.
– Що це за місце? – запитав він, озираючись. Туман густішав, обвиваючи дерева, що тепер здавалися не дерев’яними, а скляними, відбиваючи його обличчя в кожній гілці.
– Місце, де ти більше не зможеш сховатися від себе, – відповів двійник. – Місце, де ти бачиш правду. Про себе. Про інших. Про все, що ти боїшся побачити. Почути.
Діппер хотів заперечити, але слова застрягли в горлі. Туман раптово ожив, закрутившись вихором навколо нього. Його ноги втратили опору, зір затуманився, і світ розчинився в темряві.

Діппер кліпнув – і опинився в іншому місці. Знайомий запах машинного масла вдарив у ніс, змішуючись із солодкуватим ароматом теплого асфальту. Він стояв у гаражі, де все було як завжди: інструменти розкидані по верстаку, на підлозі валялися гайки, а з старого радіо лунала мексиканська пісня – ритмічна, але з ноткою меланхолії.
– О, Діп! – голос Зуса був гучним і радісним, як завжди. Він стояв біля старого холодильника, тримаючи в руках гайковий ключ. – Йди-но сюди, подивись, що я змайстрував! Турбодвигун на холодильнику, бро! Це буде легендарно!
Діппер посміхнувся, відчуваючи, як знайоме тепло розливається в грудях. Зус завжди був таким – хаотичним, але щирим. Геніальним, але дурнуватим. Він зробив крок уперед, але щось змінилося. Світло в гаражі стало тьмянішим, пісня в радіо заглохла, залишивши лише тріск. Зус повільно обернувся, і його обличчя… воно було не таким, як завжди. У його очах не було звичної добродушності. Замість цього – холодна байдужість.
– Знаєш, чувак, – Зус кинув ключ на верстак, витираючи руки брудною ганчіркою, – я завжди прикидався, що ми друзі. Але, якщо чесно, ти мені набрид. Ти слабкий. Постійно скиглиш, боїшся, ховаєшся за своїми книжками. Ти навіть лампочку боїшся поміняти без інструкції.
Діппер відчув, як його шлунок стиснувся.
– Що? – його голос був тихим, майже шепіт. – Зус, ти серйозно?
– Серйозно, малий, – Зус скривився, ніби Діппер був якимось прикрим непорозумінням. – Ти гальмо. Завжди був. Думаєш, я не бачу, як ти тремтиш щоразу, коли щось іде не за планом? Ти не для пригод, чувак. Ти для бібліотеки.
Діппер хотів заперечити, сказати, що це неправда, що він не такий, але слова не приходили. 
Гараж почав тремтіти, стіни розсипалися, як попіл у вогні, і все поглинула темрява.

Тепер він стояв у лісі. Повітря було свіжим, пахло хвоєю і смолою, а небо над головою переливалося рожевим і помаранчевим, як на заході сонця. Діппер знав цей ліс – це все ще був Гравіті Фолз. Ліс, де він відчуває себе живим. Попереду, біля водонапірної вежі, гуділа компанія: Венді, Роббі, Томсон, Нейт і Лі та Тембрі. Вони сміялися, перекидуючи один одному банку газованої води.
– Ей, Венді! – крикнув Діппер, поспішаючи до них. Його серце билося швидше від передчуття. – Ви тут?
Венді обернулася, її руде волосся блиснуло в променях сонця. Вона усміхнулася, але в цій усмішці було щось не те – холодне, майже насмішкувате.
– О, малюк Діппер знову з нами, – сказала вона, склавши руки на грудях. – Що, вирішив ще раз пограти в дорослого? Дивіться, народ! 13 виповнилося і вважає себе крутим підліток! На стільки крутим, що може тусаватися з нами! – вона зістрибнула з поіржавілої металевої бочки й підійшла до Діппера. Швидким рухом руки вона скинула з його голови кепку, а потім підняла чубчика, щоб усі в компанії побачили родиму пляму, яку він так ретельно ховав під волоссям.
Кожен, хто це побачив, розсміявся так голосно і знущально, що хлопчик одразу відчув себе ніяково – настільки, що хотів сховатися, як Мейбл у своєму светрі.
Діппер повільно відступав назад, одночасно нахиляючись, щоб підняти з землі свій головний убір, відчуваючи, як його щоки палають від сорому.
– Я просто… подумав, може, ви не проти, якщо я приєднаюся, Венді.
Він підняв голову, дивлячись на неї вже не з надією, а з розчаруванням.
– Навіщо ти це зробила? – він намагався звучати невимушено, але голос зраджував. Йому було так соромно та прикро, що він поділився своєю таємницею з дівчиною, яку він вважав другом, та коханням свого життя.
Роббі, що стояв поруч, пирснув від сміху, відкинувши чорне волосся з очей.
– Та годі курдуплик. Ти завжди такий? – кинув він, навіть не дивлячись на Діппера. – Чи тільки коли з’являєшся тут, як загублене цуценя?
Нейт і Лі засміялися, їхні голоси різали, як ножі. Венді не зупинила їх. Вона лише знизала плечима, дивлячись на Діппера з якоюсь сумішшю жалю і байдужості.
– Ти класний, Діп, — сказала вона, але її тон був порожнім. – Але ти дитина та й ще потворна. І завжди нею залишишся. Ми тут, знаєш, у своїй тусовці. А ти… ну, ти просто не вписуєшся.
Вежа за її спиною раптово затріщала, і весь ліс розсипався, як замок із піску, зметений хвилею.