Hollowpine

– Не підходь ближче, поки не...

– Я просто хочу глянути. Я не торкаюся нічого, – одразу ж прибираючи руку від дверей, сказав він.

– Якщо щось піде не так, – буркнув Форд, – я навіть не знаю, як витягати тебе звідти якщо щось трапиться.

– А коли ти взагалі щось знаєш? – Діппер посміхнувся сам до себе.

Від деревини тягнуло холодом, але пучки пальців пульсували, ніби він торкнувся чогось живого.

Форд не відповів. Його прилад знову запищав. Дощ ущух. Повітря стало важким і густим.

І тоді двері відчинились.

***

Небо було густим, наче старе полотно, просочене вологою. Важкі хмари нависали над озером і мов очі когось невидимого — спостерігали, не кліпаючи. Ліс навколо стояв нерухомо, завмер у чеканні. Лише подекуди здригалася гілка чи скочувалась крапля по листю — і все поверталося до гнітючої тиші.

Діппер ішов повільно, без слів. У кишені був складений ліхтарик, у руці – рюкзак. Він ступав обережно. Черевики чавкали по м’якому ґрунту, волога просочувалась крізь підошви, а шкарпетки вже давно стали неприємно мокрими. Але він не зупинявся. Не звертав уваги на це. Його думки були повністю захоплені одним – дверима та новими знаннями.

Форд ішов попереду, мовчазний лише на перший погляд. Насправді — бурмотів собі під ніс. Про коливання, частоти, сигнали, сканери. Іноді піднімав прилад до очей, зупинявся на півкроці, щось записував у блокнот. Потім знову йшов далі.

— Ми вже близько, — буркнув Форд, не зупиняючись. — Колись я ставив тут датчики. Сигнали були сильні, потім різко зникли. Це цікаво, – науковець зупинився. 
– Чуєш? – промовив майже шепотом.

Діппер прислухався. Лише дощ, що ледве шепотів по листю. Але щось справді змінилося. Стало тихіше. Зникли звуки лісу. Птахи не співали. Жаби не кумкали. Вітер не ворушив нічого. Це була не просто тиша — це була в’язка, гнітюча, всепоглинаюча порожнеча.

– Я мав перевірити цю зону ще два роки тому, – бурмотів Форд і продовжив свій шлях уперед. – Але тоді зламався спектросканер. Хоча з іншого боку, – Форд махнув ліхтариком вбік, – я радий, що ми не пхались сюди раніше. Щось тут не просто аномальне – інертне. Раніше ми ловили імпульси, але ніколи не фіксували постійного поля.

Діппер мовчав. Просто йшов за дядьком. Він дивився під ноги: листя, гілки, болото. Все сіре, як і небо. Його думки були лише про те, як після того літа все розсипалося. Вони з Мейбл повернулися додому — стомлені, щасливі, зі спільними пригодами, про які не можна було розповісти. Але їх зустріла не реальність, а удар. Поки вони були в Гравіті Фолз, батько загинув в автомобільній аварії. Без прощання, без останнього слова. Мати повідомила це майже буденно, з втомою в голосі, а через кілька місяців у домі вже з’явився інший — вітчим, чужий, непотрібний. Мейбл з кожним днем ставала мовчазнішою. І коли біль мав би їх об’єднати — він їх розділив. Вона все частіше йшла гуляти з друзями, сміялась над чужими жартами, забувала про їхні спільні плани. І мабуть забула про батька... А Діппер сидів у кімнаті з холодною кавою, чекаючи, думаючи, згадуючи. І відчував, як щось невидиме й важке стискає груди. Як легко, мов тінь, стаєш непотрібним. Навіть найближчій людині.

Діппер ледь чутно зітхнув.

Вони вийшли на берег. Перед ними – озеро. Глибоке, чорне, нерухоме. Гілки сосен тягнулись у воду, наче пальці. І попереду, крізь туман, він побачив його.

Причал.
Старий, похилений, із зогнилими дошками. Виглядав крихким, майже неживим. Але тримався. Він простягався в темну гладінь озера. А в кінці — стояли двері.

Дерев’яні. Масивні. Високі. Здавалося, їх вирізали вручну з одного великого стовбура. Без прикрас. І лише видряпана «13» угорі. Без ручки. Без петель. Без рами. Просто двері, що стояли самі по собі.

Діппер зупинився.
– Це те, що я думаю? – запитав він тихо.

Форд зупинився поряд. Нахилився, витягнув із сумки прилад і ввімкнув.
– Сигнали чисті. Нічого. Абсолютна тиша.

– Це нормально?

– Для чогось такого – ні.

— Як вони тут взагалі стоять? — прошепотів Діппер. Його голос здався чужим у цій тиші.

Береги порослі густою, блідо-зеленою осокою, що росте клаптями, і здається, ніби сама повзла з води. Дерева навколо старі, з покрученими стовбурами й голими гілками, які тягнуться до озера, ніби щось забрали й не відпускають. Повітря вологе, але не свіже – важке, з ледве помітним запахом гнилі або мокрої землі, який не йде навіть після дощу.
У центрі озера видно ці двері, які просто стоять та не рухаються. Просто двері, які не змінюються, скільки не дивись. Інколи здається, що вони трохи ближче, ніж були раніше. Немає звуків – ні птахів, ні комах.

Діппер ішов повільно по старому причалу. Дошки під ногами поскрипували, ніби щось шепотіли, – чи то про минуле, чи то про те, що ще попереду. Повітря було прохолодним і сирим, насиченим запахом води, гнилої деревини й легким ароматом сосен з протилежного берега.

Йому здавалося, що він не просто йде – що щось невидиме тягне його вперед. Кожен крок – не просто рух. З кожним кроком він розумів, що майже близько до нових знань. З кожним кроком навколо ставало тихіше.

Діппер торкнувся дерева. Холодне, вологе. Але водночас – ніби обпалює пальці зсередини. Дощу вже майже не було. Навколо – тільки темрява й туман.

Форд щось говорив – про польові коливання, про осі обертання, про підозру на стабільний портал.

— Двері без стін, — пробурмотів. — Це протиприродно. Немає опори. І все ж — вони стоять.

Діппер не слухав. Він хотів скоріше зайти туди і все дізнатися. Отримати таку кількість знань, скільки б Форд ніколи не здобув.

– Не підходь ближче, поки не...

– Я просто хочу глянути. Я не торкаюся нічого, – одразу ж прибираючи руку від дверей, сказав він.

– Якщо щось піде не так, – буркнув Форд, – я навіть не знаю, як витягати тебе звідти якщо щось трапиться.

– А коли ти взагалі щось знаєш? – Діппер посміхнувся сам до себе.