Повернення

– Їду в табір на тиждень, – сказав Діппер, не відриваючи погляду від ноутбуку. – Один тиждень, десь в Орегоні.
Він показав якийсь сайт, який зліпив за годину. Виглядало правдоподібно.

Мати кивнула, щось бурмотіла, гортаючи газету. Вітчим поставив чашку в мийку.

Мейбл визирнула з кімнати, вже в новій піжамі з червоними ведмедями.
– Ого, табір? А я думала, ти будеш цілий тиждень залипати вдома з тією книжкою про братів близнюків–детективів.

– Ну, не все ж залипати, – відказав він. 
– Іноді треба... свіже повітря. Це стара база відпочинку. Природа, спостереження за птахами.

– Гаразд, – сказала вона і зникла. Її це не надто цікавило. Останні кілька тижнів вони розмовляли рідше, ніж зазвичай.

Діппер запакував усе без зайвих слів.
Рюкзак – старий, із ще трохи стертою липучкою «Містері Шек». Теплі речі, ліхтарик, трохи їжі, термос. І найважливіше – книга. Він загорнув її в товсту кофту і поклав глибоко всередину, між зошитами.

На вокзалі було вогко. Жовте світло ламп розтікалося по мокрій бруківці, автобус рипів, як старий дверний шарнір. Він сів біля вікна, відразу в куточок і просто дивився на темні ліси, що проминали за вікном.

Весь шлях ішов дощ. Спочатку – дрібний, потім густіший, ніби хтось розлив сіре молоко по лобовому склу.

Було прохолодно. Водій включив обігрів, але повітря лишалось вологим. Хтось хропів через три сидіння. Пахло термосом з кавою і мокрою сумкою.
Відчуття було затишним.

***

Він вийшов біля старої бензоколонки на в’їзді в Гравіті Фолз. Автобус зник у тумані, тільки задні фари кліпнули на прощання.

Було десь 6:30 ранку. Повітря – гостре, вологе, свіже до мурашок. Від рюкзака нила спина.
Сосни – ті самі. Навіть камінь біля дороги той самий, із тріщиною у формі блискавки.

І там – на зупинці – стояв він.

Форд.
Плащ з високим коміром, руки в кишенях. Сиве волосся, очі уважні, як завжди.

– Діппер?
– Привіт.
– Не очікував тебе так рано.
– Я не попередив. Вибач.
– Це щось важливе?
– Дуже.

Вони пішли вузькою стежкою через ліс. Жодних питань. Під ногами – вологе листя, десь пробігла білка. Тривога наростала з кожним кроком до Хижки Чудес.

***

Кабінет Форда майже не змінився. Книжки, пробірки, схеми, папки – усе на місці. Запах трохи металевий, з легким димом. На столі склянка з недопитою кавою.

Діппер поклав книгу на стіл. Форд запалив сигарету і почав роздивлятися дивну книгу.

Мовчки гортаючи сторінки вчений відчував присутність третього. Пальці рухались повільно, майже обережно – так він торкався речей, яких не розумів. Десь на середині книги зупинився. Приблизив лампу. Витяг лупу. На сторінці – начерки дверей, ті самі, що Діппер бачив уночі, коли вперше відкрив книгу.

– Звідки вона в тебе, ти будеш казати мені, – тихо промовив Форд, не відводячи погляду.

– Просто… хтось залишив її біля дверей. У коробці. Без підпису. Уночі.

Форд не відповів. Провів пальцем по сторінці. Погляд похмурий, зосереджений. Нарешті мовив:

– Я бачив щось подібне. Не самі двері. Але от цей знак… ось тут, над аркою. Це не просто декор. Це старий графічний мотив із часів заснування містечка. Я колись вивчав його – він зустрічається в кількох місцях навколо озера. На уламках дерев’яних конструкцій, які давно згнили. Думаю, це залишки старої споруди, яку вимило водою або спеціально приховали.

– Тобто… ці двері могли бути справжніми?

Форд кивнув.

– Можливо. Або хтось намагається переконати тебе, що вони справжні. В будь-якому разі – треба перевірити.

– Ти хочеш… піти туди?

– Не зараз. Чекатимемо вечора.
– Чому?
– Бо саме ввечері, за моїми старими замірами, в районі озера спостерігалася найвища активність магнітних відхилень. Якщо там щось і є – воно проявиться саме тоді.

Форд піднявся, закриваючи книгу.

– Візьмеш її з собою. І не показуй більше нікому. Навіть Мейбл.

Кінець розділу 2 ...