Тиша після літа

У Каліфорнії літо закінчилося непомітно. Без святкувань, без прощальних вечорів, без гучних слів. Просто одного ранку стало прохолодніше. Сонце вже не світило так яскраво, а гойдалка на подвір'ї почала рипіти по-іншому. Повітря пахнуло осінню. І щось у ньому підказувало: безтурботні дні минули.

Діппер сидів на горищі, біля вікна, за яким накрапав дощ. Краплі тікали по склу, ніби хтось намагався змити небом щось зайве. У руках він тримав старий зошит - пошарпаний, у м'якій обкладинці, повний переписаних рядків зі щоденників, яких більше не було.

Щовечора він писав одне й те саме, повторював усе з пам'яті. Щоб не забути. Щоб пам'ять залишалась гострою, як лезо. Щоб не втратити того, чого вже не повернеш.

На столі - чашка з охололою кавою, лампа з жовтим абажуром, кілька амулетів, що залишились з Гравіті Фолз, і компас, який колись показував на аномалії. Колись. Тепер він мовчав, як і все інше.

У сусідній кімнаті спала Мейбл. Її кімната виглядала як завжди - яскрава, кольорова, з купою ведмедиків і блискіток. Вона швидко оговталася після літа. А от він - ні.

Йому досі снилися щоденники, як вони горіли в синьому полум'ї. Як Білл зник. Як усе закінчилось.
Усе, крім спогадів.

- Сторінка тринадцята... - пробурмотів він.
- Не пам'ятаю. Що там було?

Дзвінок у двері.

Він глянув на годинник - 00:03.
Дощ не вщухав.
Босоніж, з ліхтариком у руці, він спустився сходами. В будинку - тиша. Мама, вітчим, навіть старий пес - усі спали.

На порозі - нікого.

Тільки коробка.

Сіра, припорошена пилом. Без підпису, без адреси, без усього. Наче її залишив хтось, кого тут не мало бути.

Він зачинив двері, взяв коробку - вона була важка. І тепла.

На кухонному столі він розрізав мотузку. У повітрі одразу запахло старими книгами, пилом і металом - як від ключа, що довго лежав під землею.

Усередині - лише одна річ.

Книга. Обгорнута в темну тканину. На дотик - ніби щось між деревом, шкірою й металом. Незвична, важка, з холодною поверхнею.

На обкладинці не було нічого, крім витисненого символу "13". Цифра виглядала так, ніби її залишили зсередини.

Руки Діппера тремтіли. Він відкрив її.

Всередині - тільки одна сторінка. Написана чорною блискучою фарбою. Літери виглядали подряпаними, але були чіткими.

«Ти відкрив двері. Тепер вони відкриються для тебе.»

Під написом - малюнок. Двері, масивні, з дивними символами. Частину він впізнав - вони були у щоденнику №2.

Діппер швидко закрив книгу і притиснув її до грудей. Серце калатало.

- Це сон...? Ні, але точно не чийсь жарт.

У цей момент на письмовому столі раптом затріщав компас. Стрілка здригнулася - і показала на північний захід.

Вперше за кілька тижнів після повернення він знову працював.

Кінець розділу 1.