Глава 13. Тринадцять секунд до завтра

Мені дуже подобається, як зараз складається сюжет. Але я б запропонував зробити 13 главу не просто ще одним продовженням, а найсильнішою главою книги, адже це фінал.

Я б побудував її за такою схемою:

• на початку — Назар нікому не довіряє після слів свого майбутнього «я»;
• посередині — з'являється Кай, який увесь роман залишався в тіні, і нарешті відкриває свою справжню роль;
• далі — масштабне протистояння, але не звичайна битва, а боротьба за право зробити вибір;
• фінал — Назар активує свої здібності повністю, світ завмирає рівно на

Після видіння Назар довго не міг вимовити жодного слова.

Кімната залишалася тією самою: старий годинник, тьмяне світло, Еліна, Міра, Хранитель. Але тепер усе здавалося декорацією, створеною лише для того, щоб приховати справжню реальність.

У голові лунав лише один голос.

"Не вір жодному з них."

Він дивився на людей перед собою і вперше розумів, що не знає про них нічого.

Хто говорить правду?

Хто бреше?

Чи, можливо, кожен із них вірить у власну правду?

— Ти щось побачив, — тихо сказала Еліна.

Назар мовчав.

— Він не відповість, — озвався Хранитель. — Тепер він уже почав сумніватися.

— І має на це право, — відповіла Еліна.

— Саме сумніви й знищували світи.

Назар різко підняв голову.

— Досить!

Його голос луною прокотився кімнатою.

— Ви весь час говорите загадками! Один каже, що світ приречений. Інша — що його можна врятувати. Моє майбутнє взагалі наказує не довіряти нікому. То скажіть хоча б раз прямо — що від мене потрібно?

Запала мовчанка.

І тоді за спинами всіх пролунав повільний оплеск.

Раз.

Другий.

Третій.

У темряві стояв чоловік.

Темний плащ.

Ледь помітна усмішка.

Очі, у яких не було ані злості, ані співчуття.

Лише цікавість.

— Нарешті, — сказав він. — Я вже думав, ви будете сперечатися до самого кінця світу.

Міра різко вихопила кинджал.

— Кай...

— Приємно, що пам'ятаєш.

Він навіть не подивився на зброю.

Його увага була прикута лише до Назара.

— Ми ще не знайомі.

Він простягнув руку.

— Мене звати Кай.

Назар не поворухнувся.

— Я знаю, хто ти.

Кай усміхнувся ширше.

— Ні.

— Ти ворог.

— Це найзручніше визначення.

Він зробив кілька кроків уперед.

Простір навколо нього не тріскався.

Навпаки.

Тріщини почали затягуватися.

Навіть Хранитель насупився.

— Не смій.

— Пізно.

Кай подивився Назарові просто у вічі.

— Вони досі не сказали тобі найголовнішого.

— Не слухай його! — вигукнула Міра.

— Чому? Бо я говоритиму правду?

Кай тихо засміявся.

— Назаре... ти не випадково отримав цей дар.

Ти не випадково бачиш майбутнє.

І навіть не випадково переживаєш тринадцятий цикл.

Він зробив ще один крок.

— Бо це вже було.

Назар застиг.

— Що?

— Уже дванадцять разів.

Слова впали, мов каміння.

— Кожен цикл завершується однаково. Кожного разу з'являється хлопець із твоїм даром. Кожного разу він намагається врятувати світ. Кожного разу світ гине.

У кімнаті стало моторошно тихо.

— Брешеш...

— Ні.

Кай простягнув руку.

Перед Назаром відкрилися десятки прозорих постатей.

Вони були різними.

Старими.

Молодими.

Жінками.

Чоловіками.

Але кожен мав однакову чорну мітку на зап'ясті.

— Вони всі були до тебе.

Назар відчув, як серце почало битися швидше.

— І всі загинули?

— Так.

— Через тебе?

Кай похитав головою.

— Через власний страх.

Він підійшов майже впритул.

— Я ніколи не хотів знищити світ.

Я лише хотів, щоб він перестав повторюватися.

Раптом чорна мітка на руці Назара спалахнула.

Так сильно, що світло засліпило всіх.

Годинники навколо почали бити одночасно.

Один.

Другий.

Десятий.

Сотий.

Тисячний.

Час більше не рухався.

Він розсипався.

Навколо зникли стіни.

Місто.

Люди.

Залишилася лише нескінченна біла порожнеча.

Посеред неї висів один-єдиний годинник.

Його стрілка завмерла.

І знайомий голос промовив:

— Залишилося тринадцять секунд.

Назар заплющив очі.

Перед ним промайнули обличчя батьків.

Міри.

Еліни.

Хранителя.

Кая.

Усіх людей, яких він бачив за цей шлях.

Він нарешті зрозумів головне.

Майбутнє ніколи не було ворогом.

Страх перед ним — ось що руйнувало світи.

Він зробив крок до годинника.

Поклав долоню на холодний метал.

І тихо сказав:

— Я не обираю минуле.

Не обираю майбутнє.

Я обираю можливість.

Стрілка здригнулася.

І рушила вперед.

Раз.

Два.

Три...

Коли минула тринадцята секунда, світ знову почав дихати.

Назар повільно розплющив очі.

Навколо було тихо.

Він стояв посеред нічної вулиці.

Мокрий асфальт віддзеркалював неонові вогні.

Десь далеко сміялися люди.

Їхали автомобілі.

Місто жило.

Назар усміхнувся.

На зап'ясті більше не було чорної мітки.

Він уже хотів рушити вперед, коли його телефон тихо завібрував.

На екрані з'явилося повідомлення.

«Ласкаво просимо до першого циклу.»

Назар повільно підняв очі до неба.

І вперше за весь цей час зрозумів...

справжня історія лише починається.