Глава 12. Тринадцятий цикл

Назар ще кілька секунд не міг відвести погляду від незнайомої жінки.
Вона не скидалася на воїна. Не тримала зброї, не займала бойової стійки. Проте сама її присутність діяла дивно. Здавалося, що повітря навколо стало чистішим, а хаотичне тремтіння простору поволі згасало. Навіть чорні тріщини на стінах перестали розповзатися, ніби невидима сила стримувала їх.
Хранитель мовчав.
Вперше Назар побачив у його погляді не зверхність, а настороженість.
— Ти не повинна була втручатися, — сказав він нарешті.
— Не повинна, — спокійно погодилася жінка. — Але ви обоє надто рано почали цю розмову.
Вона перевела погляд на Назара.
— Як ти почуваєшся?
Запитання здалося настільки звичайним, що хлопець розгубився.
— Не знаю...
Він чесно намагався знайти відповідь.
Голова розколювалася від болю. Перед очима раз у раз спалахували чужі картини: незнайомі міста, руїни, годинники, люди, яких він ніколи не зустрічав. У грудях наростав дивний тиск, ніби всередині билося ще одне серце.
— Наче... я пам'ятаю те, чого зі мною не було.
Жінка ледь усміхнулася.
— Було.
Назар насупився.
— Ви теж зараз скажете, що я нічого не знаю?
— Ні. Я скажу, що ти пам'ятаєш більше, ніж повинен.
Ці слова змусили його здригнутися.
Міра мовчки спостерігала за ними. Вона ніби давно чекала цієї зустрічі, але не була певна, чи готова до неї.
— Хто ви? — запитав Назар.
— Моє ім'я Еліна.
Вона зробила коротку паузу.
— Колись я входила до Ради Хранителів.
Хлопець перевів погляд на чоловіка в темному плащі.
— Разом із ним?
— Колись.
У голосі Еліни не було ненависті. Лише втома.
— Нас було тринадцятеро.
У кімнаті стало тихо.
Навіть Хранитель не перебив її.
— Ми стежили за тим, щоб час залишався цілісним. Не змінювали історію. Не переписували долі. Ми лише не дозволяли іншим робити це.
— І що сталося? — тихо запитав Назар.
Еліна подивилася на старий годинник.
— Ми програли.
Вона підійшла до столу, на якому лежала стара карта.
Ледь торкнулася її пальцями.
Чорнило ожило.
Тонкі лінії почали світитися, утворюючи знайомі Назарові кола часу.
Але тепер він побачив більше.
Не тринадцять секторів.
Чотирнадцять.
Останній був закреслений.
— Це...
— Те, про що не повинен знати майже ніхто.
Еліна провела рукою над картою.
Світло здійнялося над столом і перетворилося на об'ємне зображення.
Перед Назаром виникла модель світу.
Континенти.
Міста.
Гори.
Ріки.
А навколо них — тисячі тонких золотих ниток.
Вони перепліталися, сходилися, розходилися й знову єдналися.
— Це час? — запитав Назар.
— Це людські вибори.
Він уважно вдивився.
Кожна нитка мерехтіла по-своєму.
Одні були яскравими.
Інші — майже згаслими.
— Кожне рішення створює новий напрямок, — пояснила Еліна. — Більшість із них зникає за мить. Але іноді вибір настільки сильний, що залишає слід.
— Так народжуються тріщини?
— Ні.
Вона похитала головою.
— Тріщини виникають тоді, коли людина силоміць змінює те, що вже відбулося.
Назар повільно перевів погляд на Хранителя.
Той не заперечував.
Лише уважно спостерігав.
— Це зробив він?
Хранитель тихо засміявся.
— Якби все було настільки просто...
Еліна опустила очі.
— Ми всі винні.
Міра різко повернулася до неї.
— Ні.
— Так.
Уперше голос Еліни став жорсткішим.
— Ми дозволили страху керувати нами.
Вона замовкла, ніби згадуючи щось болісне.
— Коли ми дізналися про Тринадцятий цикл, ніхто не хотів повірити.
— Що це таке? — запитав Назар.
Еліна підняла голову.
— Це момент, коли історія світу завершується.
— Кінець світу?
— Ні.
— Тоді що?
— Повторення.
Назар не зрозумів.
Еліна підійшла ближче.
— Світ не існує безкінечно.
Він проходить цикл.
Народжується.
Розвивається.
Руйнується.
Після чого починається знову.
— Як це можливо?
— Час не пряма лінія.
Вона повільно намалювала пальцем коло в повітрі.
— Це кільце.
— І зараз...
— Ми майже завершили тринадцяте коло.
У хлопця пересохло в роті.
— А що буде потім?
Еліна мовчала.
Відповів Хранитель.
— Народиться чотирнадцятий світ.
Його голос був напрочуд спокійним.
— Але для цього нинішній має померти.
Назар відчув, як земля ніби вислизнула з-під ніг.
— Ви говорите про мільярди людей...
— Так.
— І хочете сказати, що це неможливо змінити?
— Ми намагалися.
Хранитель опустив каптур.
Вперше Назар побачив його обличчя.
Воно було молодим.
Майже людським.
Але очі...
У них відображалися десятки різних епох.
Ніби він прожив тисячі років.
— Я теж колись хотів урятувати всіх.
Його голос став тихішим.
— Саме тому світ став таким.
У кімнаті запала мовчанка.
Кожен думав про своє.
Нарешті Назар заговорив.
— Якщо світ ще можна врятувати...
Хранитель усміхнувся.
— Ось тому ти й небезпечний.
— Чому?
— Бо всі великі катастрофи починалися з цієї самої фрази.
І саме цієї миті чорна мітка на зап'ясті Назара спалахнула так яскраво, що кімнату залило біле світло.
Він схопився за руку.
Біль був нестерпним.
Перед очима виникла нова картина.
Не майбутнє.
Не минуле.
Він побачив самого себе.
Старшого на кілька років.
Той стояв серед безкрайнього поля зупинених годинників.
У руках він тримав меч, лезо якого світилося золотом.
Побачивши Назара, його майбутня версія тихо промовила:
— Якщо ти зараз повіриш хоча б одному з них...
...ти приречеш усі світи.
І видіння обірвалося.