Глава 11. Ціна тринадцятої секунди

Першою прийшла тиша.
Не звичайна — така, що лягає на плечі важким покривалом і змушує навіть власне серце звучати надто голосно.
Темна постать, що щойно переступила поріг, не поспішала. Вона не робила різких рухів, не демонструвала сили. Здавалося, сама її присутність змушувала простір навколо викривлятися. Повітря густішало, а світло лампи блідло, ніби боялося торкатися незнайомця.
Міра інстинктивно стала перед Назаром.
— Не рухайся, — майже беззвучно прошепотіла вона.
Назар кивнув, хоча чудово розумів: якщо ця істота захоче їх убити, втекти вони не встигнуть.
Постать зробила ще один крок.
Чорний плащ ніби не торкався підлоги, а ковзав над нею. Каптур приховував обличчя, залишаючи лише вузьку смугу холодного сріблястого світла там, де мали бути очі.
— Ти змусив мене чекати довше, ніж я очікував, — промовив незнайомець.
Його голос не лунав у кімнаті.
Він виникав просто в голові.
Назар здригнувся.
— Хто ви?
Коротка пауза.
— Колись мене називали Хранителем.
Міра тихо видихнула.
— Ні... Це неможливо...
Незнайомець повернув голову до неї.
— Можливо. Просто ти знаєш лише половину історії.
Уперше Назар побачив, що Міра боїться по-справжньому.
Її пальці ледь помітно тремтіли.
— Ми думали, ти загинув.
— Загинув?
Незнайомець тихо всміхнувся.
— Люди дуже люблять називати смертю те, чого не розуміють.
Він простягнув руку.
Навколо долоні почали кружляти дрібні срібні уламки, схожі на частинки скла.
Кожен із них відбивав інший спогад.
Назар мимохіть придивився.
У першому уламку він побачив себе маленьким.
Батько саджав його на плечі.
У другому — день народження.
У третьому — матір, яка співала йому колискову.
У четвертому...
Порожнеча.
Ніби шматок життя просто зник.
— Що це? — тихо запитав Назар.
— Твоя пам'ять.
— Ні...
— Не вся пам'ять однаково належить людині.
Незнайомець легко стиснув долоню.
Уламки розсипалися.
Разом із ними зникли й картини.
Назар відчув різкий біль у скронях.
Перед очима промайнуло ще одне видіння.
Він стояв посеред великої зали.
Довкола — тринадцять людей у довгих темних мантіях.
У центрі горів годинник.
Саме горів.
Полум'я здіймалося зі стрілок, але дерево й метал не згорали.
Хтось сказав:
— Ми запечатуємо тринадцятий цикл.
Інший голос відповів:
— Хлопчика потрібно сховати.
— Він не повинен пам'ятати.
Картина урвалася.
Назар похитнувся.
— Я... уже бачив це...
Міра різко повернулася.
— Що саме?
— Людей... Їх було тринадцять.
Її обличчя зблідло.
— Це неможливо...
— Чому всі постійно повторюють це слово? — роздратовано кинув Назар. — Якщо це неможливо, то чому це відбувається зі мною?
Відповісти вона не встигла.
Хранитель повільно підійшов до старого годинника, що стояв у кутку кімнати.
Механізм давно не працював.
Та варто було йому торкнутися корпусу, як стрілки ожили.
Вони почали шалено обертатися.
Спочатку вперед.
Потім назад.
Потім одночасно в обидва боки.
У кімнаті почувся знайомий звук.
Тік.
Так.
Тік.
Так.
Тік...
Раптом усе завмерло.
Стрілки показували 02:13.
Назар відчув, як холоне кров.
— Знову ця година...
— Це не година, — тихо сказав Хранитель.
— Це двері.
Запала мовчанка.
— Двері куди?
Незнайомець подивився просто на нього.
— До моменту, коли твоя доля була змінена.
Міра різко ступила вперед.
— Не смій!
— Чому?
— Бо він ще не готовий.
— А ти вирішуєш, коли людина готова дізнатися правду?
Вона мовчала.
Її мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
Хранитель знову перевів погляд на Назара.
— Скажи мені... ти ніколи не замислювався, чому твої батьки загинули саме того дня?
У кімнаті ніби стало нічим дихати.
Назар відчув, як усередині щось обірвалося.
— Звідки... ви знаєте про них?
— Бо я був там.
Ці слова пролунали тихо.
Але вдарили сильніше за будь-який крик.
— Ні...
— Я бачив, як вони зробили вибір.
— Замовкни!
— Вони знали, що помруть.
— Я сказав — замовкни!
У грудях Назара спалахнула знайома мітка.
Чорна лінія на зап'ясті засвітилася так яскраво, що її світло пробило рукав куртки.
Підлога здригнулася.
По стінах миттєво побігли тонкі тріщини.
За ними вже не було каменю.
Лише нескінченний морок.
І сотні годинників, що висіли просто в темряві.
Кожен показував інший час.
Кожен відраховував чиєсь життя.
Хранитель уважно дивився на Назара.
Без страху.
Без поспіху.
Наче саме цього моменту він і чекав.
— Ось вона... — тихо промовив він. — Сила, яку вони намагалися приховати.
Назар підняв очі.
— Хто «вони»?
Хранитель повільно всміхнувся.
— Це питання ти мав поставити ще десять років тому.
І саме в цю мить з-за спини Хранителя почувся ще один голос.
Жіночий.
Спокійний.
Але в ньому звучала така сила, що навіть Тріщинники за вікном завмерли.
— Він нічого тобі не скаже.
У дверях стояла жінка в довгому світлому плащі. Її волосся було сріблястим, ніби вкрите місячним сяйвом, а в руці вона тримала старовинний годинник без стрілок.
Побачивши її, Хранитель уперше за весь час перестав усміхатися.
— Запізнилася, — холодно промовив він.
Жінка похитала головою.
— Ні.
Вона зробила крок уперед і подивилася просто на Назара.
— Я прийшла саме вчасно. Адже справжня історія лише починається.