Глава 9. Ціна майбутнього

Дощ не припинявся.
Він дрібно стукав по даху старої будівлі, де переховувалися Назар і Міра, ніби відлічував секунди до чогось неминучого. За вузькими вікнами сірів світанок. Місто повільно прокидалося, не підозрюючи, що зовсім поруч існує інша реальність — та, про яку люди навіть не здогадуються.
Назар стояв біля вікна.
Він не міг змусити себе сісти.
Усе, що сталося за останню добу, не вкладалося в голові.
Ще вчора він був звичайним студентом, який скаржився на недосипання та дивні сни. Сьогодні ж знав, що існують істоти, здатні розривати простір, люди, які століттями охороняють час, і сила, що жила всередині нього самого.
Він повільно підняв руку.
Чорна мітка стала темнішою.
Від неї тонкими нитками розходилися ледь помітні лінії, ніби тріщина поступово проростала під шкірою.
— Вона збільшується, — тихо сказав він.
Міра мовчки подивилася на його зап'ясток.
— Я знаю.
— І що це означає?
Вона не відповіла одразу.
Підійшла до старої дерев'яної полиці, взяла металеву кружку й налила гарячого чаю. Лише після цього повернулася.
— Кожне використання сили залишає слід.
— Але чому?
— Бо час не любить, коли його змінюють.
Назар гірко всміхнувся.
— Звучить так, ніби він живий.
— Він і є живий.
Ця відповідь прозвучала настільки спокійно, що хлопець навіть не знайшовся, що сказати.
Запала тиша.
Лише дощ і старий годинник у кутку кімнати порушували мовчання.
Тік.
Так.
Тік.
Так.
Назар раптом помітив, що стрілки рухаються нерівно.
Раз швидше.
Раз повільніше.
Наче сам механізм вагався, чи продовжувати рахувати секунди.
— Він теж...?
— Так, — відповіла Міра. — У місцях, де реальність слабшає, навіть час поводиться інакше.
Вона поставила перед Назаром кружку.
— Пий.
Він зробив ковток.
Напій мав дивний присмак полину й м'яти.
Тепло повільно розлилося тілом, ніби трохи приглушуючи втому.
— Що це?
— Допомагає після стрибків.
— Я не стрибав.
Міра лише сумно посміхнулася.
— Думаєш?
Вона поклала перед ним невелике кругле дзеркало.
— Подивись.
Назар підняв його.
І завмер.
Його очі змінилися.
Лише на мить.
Замість карих зіниць у відображенні блиснули сріблясті кільця, схожі на циферблат старовинного годинника.
Він кліпнув.
Усе стало звичайним.
— Це...
— Початок.
У кімнаті стало тихо.
— Колись і в мене було так само, — сказала Міра.
— Ти теж...
— Ні.
Вона похитала головою.
— Я ніколи не могла зупиняти час.
— Тоді хто ти?
Міра довго мовчала.
— Мене знайшли, коли мені було дев'ять років.
В одному селі час зупинився майже на добу.
Усі думали, що сталася аварія.
Насправді відкрилася тріщина.
Мої батьки загинули.
А мене забрали Хранителі.
Назар уважно слухав.
Вперше вона говорила не як боєць.
Як людина.
— Мене навчали забувати минуле. Казали, що це необхідно. Що почуття роблять нас слабкими.
Вона тихо засміялася.
— Не спрацювало.
— Ти досі пам'ятаєш?
— Кожен день.
Назар хотів щось відповісти, але раптом у кімнаті різко стало холодно.
Свічка на столі затремтіла.
Полум'я витягнулося в тонку синю лінію.
Міра миттєво підвелася.
— Відходь від вікон.
— Чому?
Вона не відповіла.
Повітря почало дивно вібрувати.
Скло вкрилося тонкими чорними прожилками.
Ніби по ньому повзли павутинні тріщини.
— Вони знайшли нас...
Голос Міри прозвучав уперше по-справжньому стривожено.
Назар відчув знайомий біль у зап'ястку.
Мітка спалахнула.
Перед очима промайнуло видіння.
Цього разу він бачив не майбутнє.
Минуле.
Величезна кругла зала.
Десятки людей у темних плащах стояли навколо велетенського механізму, який займав майже весь простір.
Колеса оберталися самі собою.
Тисячі стрілок рухалися в різні боки.
Посередині стояв чоловік.
Високий.
Сивий.
Він поклав руку на дивний годинник і промовив:
— Якщо одного дня народиться Хранитель Тринадцятої секунди... ми не маємо права дозволити йому повторити нашу помилку.
Видіння урвалося.
Назар різко вдихнув.
— Я... бачив когось...
— Кого?
— Не знаю.
Але вони говорили про мене.
Міра зблідла.
Саме в цю мить за вікном почулися кроки.
Повільні.
Рівномірні.
Наче десятки людей одночасно піднімалися сходами.
Та коли Назар обережно визирнув назовні, серце стиснулося.
На вулиці не було жодної живої людини.
Лише десятки Тріщинників.
Вони мовчки стояли під дощем, не рухаючись.
Піднявши голови до їхнього вікна.
Ніби чекали наказу.
І серед них виділялася одна постать.
Вища за інших.
У довгому чорному плащі.
Її обличчя приховувала гладка срібна маска без жодної риси.
Вона повільно підняла голову.
І Назар почув голос не вухами, а всередині себе.
— Нарешті ми зустрілися.
Він не знав, хто стояв унизу.
Але відчував це кожною клітиною.
Перед ним був не Тріщинник.
Перед ним стояв той, хто ними керував.
І справжня історія лише починалас