Розділ 8. “Залишковий сигнал”

Назар прокинувся від тиші.

Не тієї, яка заспокоює.

А тієї, яка насторожує.

Він лежав у знайомій кімнаті Ордену.

Але щось було не так.

Світло здавалося трохи м’якшим, ніж мало бути.

Стеля — трохи нижчою.

І повітря… ніби не одне.

Він повільно сів.

Голова не боліла.

Це було гірше.

— Ти нарешті прийшов до тями, — сказав знайомий голос.

Міра сиділа біля столу.

Але виглядала виснаженою.

Наче не спала кілька діб.

Назар уважно подивився на неї.

— Скільки я був без свідомості?

Міра затримала погляд.

— Дванадцять годин.

Пауза.

— А для тебе?

Назар не одразу відповів.

Бо не був упевнений.

— Я не знаю, — тихо сказав він.

У кімнаті запала тиша.

Міра повільно підвелася.

— Це починається частіше.

Назар насупився.

— Що саме?

— Ти “випадаєш”.

Він опустив погляд на руки.

Вони виглядали його.

Але відчуття було інше.

Наче тіло трохи “не встигло” за ним.

— Що було після архіву? — запитав він.

Міра сіла навпроти.

— Ти перестав реагувати.

Пауза.

— Просто стояв.

— І все?

Вона кивнула.

— Потім сказав… що ти не впевнений, що ти — це ти.

Назар повільно видихнув.

— Я це сказав?

— Так.

Це було дивно.

Бо він не пам’ятав цього як слова.

Лише як відчуття.

У двері постукали.

Один раз.

Чітко.

Без очікування відповіді вони відчинилися.

Арден.

Він виглядав так само зібрано, як завжди.

Але уважні очі видавали напругу.

— Як ти? — запитав він.

Назар усміхнувся коротко.

— Який саме я?

Арден не відповів одразу.

Міра опустила очі.

— Це не жарт, — тихо сказав Арден.

— Я знаю.

Пауза.

— Саме це і лякає.

Арден підійшов ближче.

— Ти пам’ятаєш щось після моменту з іншим собою?

Назар закрив очі на секунду.

Тиша.

І тоді з’явилося.

Фрагмент.

Не повністю.

Темний простір.

Годинник.

І голос.

Його власний.

Але не теперішній.

— “Ти ще не вибрав.”

Назар різко розплющив очі.

— Так.

Арден напружився.

— Що ти бачиш?

Назар повільно подивився на нього.

— Я не бачу.

— Я… згадую те, чого не було.

Тиша стала щільнішою.

Міра прошепотіла:

— Це вже не просто накладання…

Арден кивнув.

— Це зміщення пам’яті.

Назар різко:

— Поясніть нормально.

Арден зробив паузу.

І сказав:

— Ти починаєш отримувати сигнали з версій себе, які ще не відбулися.

Назар завмер.

— Це означає…

Арден закінчив:

— Що майбутнє більше не попереджає тебе.

Пауза.

— Воно починає говорити через тебе.

У кімнаті стало тихо.

Настільки, що було чути власне дихання.

Міра повільно сказала:

— Це вже було в архіві.

Назар підняв голову.

— Що саме?

Вона подивилася на нього.

— Ти на секунду… не був собою.

Назар стиснув кулаки.

— І що я зробив?

Міра не одразу відповіла.

Арден сказав тихо:

— Ти подивився на нас і сказав, що “ми ще не знаємо, що вже сталося”.

Тиша.

Назар відчув, як по спині проходить холод.

— Це був не я.

Арден:

— Ми вже не можемо бути в цьому впевнені.

І в цей момент десь у коридорі знову клацнув годинник.

Але тепер — двічі.

Швидше.

Наче час нервував.

Кілька секунд у кімнаті ніхто не рухався.

Навіть повітря здавалося обережним.

Назар повільно підвів голову.

— Якщо це правда…

Він замовк.

Бо не знав, як закінчити думку.

Арден відповів замість нього:

— Тоді ти вже не один всередині себе.

І в цей момент сталося перше.

Ледь помітне.

Назар моргнув.

І почув голос.

— “Не довіряй їм.”

Він різко озирнувся.

— Ви це сказали?

Міра здригнулася.

— Ні…

Арден напружився.

— Що саме ти почув?

Назар застиг.

Бо голос не зник.

Він просто змінився.

— “Вони вже зробили це один раз.”

Назар зробив крок назад.

— Ні… це знову…

І тут голосів стало більше.

Не гучніше.

А багатошарово.

Наче хтось відкрив у його свідомості різні канали часу.

— “Ти ще не знаєш правди.”

— “Ти вже її знаєш.”

— “Вони стерли тебе не один раз.”

— “Не слухай їх.”

Назар схопився за голову.

— Замовкніть…

Міра підскочила до нього.

— Назар, дивись на мене!

Він спробував.

І на секунду стало тихо.

Арден різко:

— Це тригер.

Назар важко дихав.

— Вони… говорять одночасно…

Арден похитав головою.

— Це не “вони”.

Пауза.

— Це ти.

Тиша.

Назар повільно підняв голову.

— Це неможливо.

Арден зробив крок ближче.

— Ти отримуєш фрагменти майбутніх станів.

— І вони конфліктують.

Міра тихо:

— Тому він “розшаровується”…

Арден кивнув.

— Але тепер це не тільки візуально.

Пауза.

— Це свідомість.

Назар відступив.

— І що далі?

Арден довго дивився на нього.

— Далі або стабілізація…

Пауза.

— Або повний розрив.

І одразу, ніби як відповідь, у коридорі знову клацнув годинник.

Три рази.

Протокол стабілізації

Арден розвернувся.

— Йдемо.

Назар не одразу зрушив.

— Куди?

— Туди, де це почалося.

Вони йшли швидко.

Цього разу коридори Ордену виглядали інакше.