Розділ 7. “Післязображення”

Назар прийшов до тями не одразу.

Спочатку був звук.

Рівний.

Постійний.

Ніби хтось повільно перегортав сторінки десь зовсім поруч.

Потім — світло.

Холодне.

Стерильне.

І тільки після цього прийшло відчуття тіла.

Він лежав на підлозі.

Не в архіві.

І не там, де був раніше.

Стеля була іншою.

Нижчою.

З тріщиною, яка тягнулася від кута до центру, ніби хтось розрізав простір і забув зашити.

Назар повільно підвівся.

— Міра?.. — хрипко.

Відповіді не було.

Він озирнувся.

Порожньо.

Лише він.

І Арден.

Той стояв біля стіни, нерухомо.

Надто нерухомо.

— Де ми? — запитав Назар.

Арден не одразу відповів.

— У проміжній зоні.

— Це ще що означає?

Арден повільно повернув голову.

— Це місце, де система не встигла вирішити, що з вами сталося.

Назар повільно піднявся.

Тіло було важке.

Наче його хтось “перезапустив” не до кінця.

— Архів… — тихо сказав він.

Арден кивнув.

— Згорів.

— Що?

— Не фізично.

Пауза.

— Інформаційно.

Назар провів рукою по обличчю.

Спробував згадати.

Файли.

Зміни.

Голос.

“Ти вже бачив початок”.

І щось ще.

Наче після цього моменту частина пам’яті просто… випала.

— Я щось втратив, — сказав він тихо.

Арден не заперечив.

— Так.

— Що саме?

Арден довго дивився на нього.

— Питання, на яке ти не готовий знати відповідь.

Це було гірше за будь-яку брехню.

Двері в кімнаті різко відчинились.

Міра.

Вона зайшла швидко.

Дихання збите.

Очі червоні.

— Ви живі… — видихнула вона.

І на мить це прозвучало не як факт.

А як страх, який щойно відпустили.

Назар зробив крок до неї.

— Що сталося?

Вона затрималась.

— Архів… закрився сам.

— А ти?

— Я не змогла зайти за вами.

Пауза.

— Ніби вас… витягнуло.

Назар подивився на Ардена.

— Ти казав “проміжна зона”.

— Так.

— Це що, типу пастка?

Арден похитав головою.

— Це буфер.

— Між чим?

— Між тим, що мало статися… і тим, що сталося.

Міра підійшла ближче.

Тепер вона дивилася тільки на Назара.

— Ти пам’ятаєш щось із архіву?

Назар відкрив рот.

І… зупинився.

Бо в голові була порожнеча.

Не повна.

А дивна.

Наче хтось вирізав шматок думок.

— Я пам’ятаю… що щось змінилось, — тихо сказав він.

— Що?

Він похитав головою.

— Не можу сказати.

І це було найстрашніше.

Міра перевела погляд на Ардена.

— Ти теж це відчуваєш?

Арден повільно кивнув.

— Він “відмічений”.

Назар різко:

— Що це значить?

Арден не відповів одразу.

А потім сказав:

— Ти більше не маєш стабільної версії себе в системі.

Тиша.

— Тобто… — Назар повільно підбирав слова. — Я можу змінюватися?

Арден:

— Ти вже змінюєшся.

І в цей момент сталося дивне.

Назар подивився на свої руки.

На секунду йому здалося, що вони… не ті.

Трохи старші.

Потім — знову його.

Він відступив.

— Це не нормально.

Міра різко:

— Це почалося ще в архіві.

Арден підійшов ближче.

— Слухай уважно.

Назар підняв погляд.

— Тебе не просто повернули.

Пауза.

— Тебе відновлюють.

— Відновлюють? — повторив Назар.

— З різних версій часу.

Міра тихо:

— Це пояснює зміни в фотографіях…

Назар різко повернувся до неї.

— Тобто я — не один?

Арден не одразу відповів.

І це було достатньо.

— Ні, — сказав він нарешті.

— Ти один.

Пауза.

— Але ти не стабільний.

І тут Назар вперше відчув справжній страх.

Не від Ордену.

Не від магії.

А від думки, що його “я” — це не щось цілісне.

А процес.

І в цей момент десь у коридорі клацнув годинник.

Один раз.

Хоча в цій кімнаті не було жодного годинника.

Тиша після слова “дзвін” не зникла.

Вона залишилася всередині Назара.

Як сторонній шум, який не вимикається.

Він повільно обернувся до Ардена.

— Що це було?

Арден не відповів одразу.

Його погляд став уважнішим.

Наче він уже бачив це раніше.

— Це початок, — сказав він нарешті.

— Початок чого?

Міра різко подивилася на нього.

— Ти ж казав, що все стабільно…

Арден не зводив очей із Назара.

— Я сказав: стабільна система.

Пауза.

— Не він.

Назар повільно вдихнув.

І в ту ж мить відчув дивне.

Наче повітря стало… важчим.

Не навколо.

Усередині.

Він зробив крок.

І раптом зупинився.

Бо почув щось, чого не мало бути.

Голос.

Його власний.

Але не теперішній.

— “Не довіряй йому.”

Назар різко озирнувся.

— Ви це сказали?!

Міра здригнулася.

— Що?

— Хтось щойно…

Він замовк.

Бо зрозумів.

Вони не чули.

Голос повторився.

Але тепер інший.

Трохи нижчий.

Старший.

— “Ти вже зробив цю помилку.”

Назар відступив.

— Ні… ні…

Він притиснув долоню до скроні.

— Це не я…

Арден зробив крок уперед.

— Що ти чуєш?

Назар різко подивився на нього.

— Себе.

Пауза.

— Але не себе зараз.

І тоді це сталося.

Світ навколо на секунду “зсувся”.

Ніби хтось пересунув реальність на міліметр.

Двері в коридорі стали ближчими.