Глава 7. Голоси між тріщинами

Орден ніколи не спав.
Навіть глибокої ночі коридорами ковзали безшумні постаті в темному одязі, за зачиненими дверима світилися лампи, а десь у нижніх рівнях комплексу працювали механізми, призначення яких Назар досі не розумів. Тут не існувало звичайного поняття часу. День і ніч втратили значення. Залишалися лише накази, тренування, випробування й нескінченне очікування чогось великого.
Минуло кілька днів відтоді, як його привели сюди.
Чи тиждень.
А може, більше.
Він перестав рахувати.
Єдиним нагадуванням про плин часу залишався біль у зап'ясті. Чорна тріщина під шкірою росла. Лише на кілька міліметрів, майже непомітно, але щоранку Назар переконувався: вона змінилася.
Він уже не міг удавати, що це випадковість.
— Знову не спиш?
Голос Міри пролунав тихо.
Вона стояла у дверях тренувальної зали, тримаючи дві металеві чашки, від яких здіймалася пара.
— Знайшла каву, — усміхнулася вона. — Не знаю, як вони її тут називають, але на смак майже справжня.
Назар мовчки взяв чашку.
Гаряче металеве горнятко трохи зігрівало долоні.
— Ти сьогодні якийсь інший, — сказала вона.
— Хіба?
— Ти мовчиш більше, ніж зазвичай.
Він усміхнувся краєм губ.
— Це вже привід хвилюватися?
— Саме тому й хвилююся.
Вони сіли просто на підлогу біля панорамного вікна.
За товстим склом простягалося місто.
Те саме.
І водночас зовсім інше.
Звідси воно нагадувало величезний механізм. Автомобілі текли дорогами, наче кров судинами. Ліхтарі спалахували один за одним. Люди поспішали у своїх справах, навіть не підозрюючи, що зовсім поруч існує місце, де вирішується доля їхнього часу.
— Думаєш про дім? — запитала Міра.
— Про все одразу.
Він трохи помовчав.
— Колись мені здавалося, що найбільша проблема — не скласти іспит або знайти хорошу роботу.
Міра тихо засміялася.
— А зараз?
— Зараз я не впевнений, що той Назар взагалі існує.
Тренування ставали дедалі небезпечнішими.
Наставники більше не стримували силу артефактів.
Назара навчили входити у короткі часові петлі, сповільнювати окремі об'єкти, бачити кілька секунд майбутнього. Але щоразу після цього він втрачав сили, ніби кожна секунда коштувала йому частинки життя.
— Не використовуй здібності через емоції, — повторював наставник Арман. — Час не любить тих, хто діє із серцем.
— А якщо серце сильніше?
— Тоді одного дня ти перестанеш відрізняти минуле від майбутнього.
Ці слова чомусь запам'яталися найбільше.
Тієї ночі Назар прокинувся від дивного шепоту.
Не звуку.
Саме відчуття.
Наче хтось вимовляв його ім'я просто всередині думок.
Він розплющив очі.
Кімната була порожньою.
За дверима — тиша.
Та голос не зникав.
"...Назар..."
Він підвівся.
Підлога була холодною.
Шепіт лунав звідкись із коридору.
Крок.
Ще один.
Він ішов майже навмання.
Здавалося, сам Орден змінювався навколо нього.
Коридори стали довшими.
Лампи світили тьмяніше.
Стіни вкрилися тонкими чорними прожилками, схожими на тріщини в склі.
Коли Назар моргнув, вони зникли.
Попереду з'явилися старі дерев'яні двері.
Він був упевнений: удень їх тут не було.
Двері були прочинені.
Із середини тягнуло холодом.
У кімнаті панував морок.
Посеред приміщення стояв старий маятниковий годинник.
Величезний.
Майже до стелі.
Його маятник нерухомо завис.
Стрілки показували 02:13.
Назар повільно підійшов ближче.
На дереві були вирізані десятки імен.
Одне з них він прочитав одразу.
Назар.
Він завмер.
Поряд — інша дата.
І ще одне ім'я.
І ще.
Деякі були перекреслені.
Інші ніби вигоріли зсередини.
— Це неможливо...
— Навпаки.
Позаду почувся знайомий голос.
Назар різко обернувся.
У дверях стояв Кай.
Спокійний.
Беземоційний.
— Це дуже можливо, — сказав він. — Перед тобою Годинник Імен.
— Що це?
Кай повільно провів пальцями по старому дереву.
— Тут записані всі, хто коли-небудь зміг почути час.
— І що сталося з ними?
Кай мовчав кілька секунд.
— Майже всі вони мертві.
Повітря стало важчим.
Назар перевів погляд на власне ім'я.
— Чому воно тут?
— Бо Орден знав про тебе задовго до твого народження.
Ці слова прозвучали тихо.
Але вдарили сильніше за будь-який крик.
Назар підняв очі.
— Ти брешеш.
— Хотів би.
Кай дістав із кишені пожовклий аркуш.
На ньому був намальований символ — коло, перетнуте тринадцятьма тонкими лініями.
Той самий знак, який Назар бачив у своїх снах.
— Це сторінка зі старого пророцтва.
— Не вірю в пророцтва.
— А вони не питають, чи віриш ти в них.
Кай простягнув йому аркуш.
Унизу було написано лише одне речення.
«Коли народиться той, хто навчиться зупиняти секунди, світ уперше почує власний останній удар.»
Назар відчув, як у грудях щось стислося.
Він ще не знав, що саме ці слова змінять усе.
Бо цієї ж ночі Орден ухвалить рішення, яке змусить його тікати.
А поки що він навіть не здогадувався, що його ім'я вже давно перестало належати тільки йому.