Глава 6. Дорога, якої не мало існувати

Назар не пам'ятав, скільки часу вони стояли посеред площі.
Можливо, хвилину.
Можливо, годину.
Після того, як постать на годинниковій вежі зникла, світ навколо повернувся до свого звичного руху. Люди поспішали у справах, хтось говорив телефоном, неподалік сміялися діти. Ніхто навіть не підозрював, що кілька секунд тому на циферблаті старої вежі стояла людина, яка не могла там стояти.
Ніхто, окрім них.
Назар відчував, як пульсує мітка на зап'ястку.
Вона ніби реагувала.
Наче впізнала того незнайомця.
— Хто це був? — тихо запитав він.
Міра не одразу відповіла.
Її погляд залишався прикутим до вежі.
— Людина, яку ми не хотіли зустрічати так рано.
— Це дуже "зрозуміла" відповідь.
— Інших у мене зараз немає.
Назар нервово засміявся.
— Чудово. За мною полюють монстри, час зупиняється, а тепер ще й загадкові люди на годинниках.
— Повір, це далеко не найгірше.
Він подивився на неї.
— Мені вже починати хвилюватися?
Міра вперше за весь час відвела погляд.
— Ти вже давно мав почати.
Вони мовчки йшли вузькими вулицями.
Назар помічав кожну дрібницю.
Кожен різкий звук.
Кожного перехожого.
Тепер він не довіряв навіть реальності.
Після тієї ночі все могло виявитися неправдою.
Справжнім кошмаром.
Або сном, з якого він досі не прокинувся.
— Куди ми йдемо? — запитав він.
— На вокзал.
— І?
— Ми поїдемо.
— Куди?
Міра подивилася на нього.
— У місце, де тобі пояснять, ким ти є.
Назар зупинився.
— А якщо я не хочу знати?
Вона теж зупинилася.
— Тоді вони знайдуть тебе раніше.
І цього разу я не зможу тебе врятувати.
Вокзал виглядав дивно.
Зовні — звичайна стара будівля.
Люди з валізами.
Оголошення про рейси.
Запах кави.
Але щось було не так.
Назар зрозумів це майже одразу.
Усі годинники показували різний час.
Один — 09:17.
Інший — 10:42.
Третій взагалі застиг на 02:13.
02:13.
Серце пропустило удар.
— Міра...
— Я бачу.
— Це нормально?
— Ні.
— Чудово. Просто уточнюю.
Вона підійшла ближче.
— Не дивись довго на стрілки.
— Чому?
— Бо іноді вони починають дивитися у відповідь.
Назар мовчки вирішив більше не ставити зайвих запитань.
Вони сіли в майже порожній вагон.
За вікном повільно починався дощ.
Пасажирів було небагато.
Молода жінка з книжкою.
Чоловік у навушниках.
Літня пара біля вікна.
І сліпий дідусь у темному пальті.
Назар помітив його не одразу.
Старий сидів нерухомо, поклавши руки на ціпок.
Очі були заплющені.
Але коли Назар проходив повз, дідусь тихо сказав:
— Не дозволяй їм забрати тринадцяту секунду.
Назар завмер.
Повільно обернувся.
— Що ви сказали?
Старий ледь усміхнувся.
— Твоє майбутнє залежить від того, що ти зробиш із останньою секундою.
— Ви мене знаєте?
Старий мовчав.
Наче нічого й не говорив.
Назар відчув, як холод пробіг по спині.
— Міра...
— Сідай.
— Він знає мене.
— Я сказала: сідай.
Її голос звучав надто напружено.
І це лякало більше, ніж слова незнайомця.
Потяг рушив.
Місто повільно залишалося позаду.
Дощ стікав по склу.
Назар дивився на краплі, які зливалися між собою.
Точно так само зараз змішувалися його думки.
Орден.
Тріщинники.
Час.
Дивні видіння.
Незнайомець на вежі.
Мітка.
Міра.
Він подивився на неї.
— Ти хоча б скажеш, хто ти?
Вона довго мовчала.
— Колись я теж була такою, як ти.
Назар повернув голову.
— Що це означає?
— Я теж бачила тріщини.
— І?
— Вони забрали в мене все.
Уперше в її голосі прозвучав біль.
Справжній.
Живий.
— Моя сім'я загинула через Орден.
Назар завмер.
— Орден убив їх?
— Ні.
Вона повільно похитала головою.
— Орден не зміг їх урятувати.
Іноді це ще гірше.
Через кілька годин потяг різко зупинився.
Посеред лісу.
Без станції.
Без оголошення.
Світло у вагоні мигнуло.
Раз.
Другий.
Третій.
Назар відчув знайомий холод.
— Міра...
Вона вже стояла.
— Не рухайся.
За вікном між деревами щось рухалося.
Високе.
Неприродно худе.
Потім ще одне.
І ще.
Тріщинники.
Їх було троє.
— Вони не можуть бути тут, — прошепотіла Міра.
У вагоні почали зупинятися годинники.
Один за одним.
Тік.
Тиша.
Тік.
Тиша.
Тік.
І повна тиша.
Світ завмер.
Знову.
Але цього разу Назар не хотів цього.
Він нічого не робив.
Час зупинився сам.
Тріщинники повільно повернули голови до нього.
Усі одночасно.
І він почув голос.
«Віддай нам те, що належить нам.»
— Я нічого вам не винен! — закричав Назар.
Мітка на руці спалахнула болем.
Настільки сильним, що він впав на коліна.
Перед очима промайнуло видіння.
Велика кругла зала.
Десятки годинників.
Люди в чорних плащах.
І той самий чоловік із вежі.
Він дивився прямо на Назара.
— Ти повернувся, — сказав незнайомець.
Повернувся.
Не прийшов.
Не з'явився.
Саме повернувся.
Назар різко вдихнув.
Видіння зникло.
А час знову рушив.
Тріщинники кинулися вперед.
Міра вихопила з кишені маленький металевий диск із дивним символом.
Він спалахнув срібним світлом.
Але цього разу Назар не відступив.
Він виставив руку вперед.
І інстинктивно подумав лише про одне.
Зупинитися.
Усе навколо вибухнуло тишею.
Тріщинники завмерли.
Повітря завмерло.
Дощ завмер.
Навіть світло перестало рухатися.
Назар важко дихав.
І раптом зрозумів.
Він більше не випадково зупиняв час.
Він починав його відчувати.
А це було набагато страшніше.
Бо якщо силу можна контролювати...
то її можна й використати.
А якщо її можна використати...
то, можливо, саме цього Орден і боявся.