Розділ 6. Борг часу

Прокинувся Назар не від болю.

Від тиші.

Такої незвичної, що вона здалася йому неправильною.

Він лежав із заплющеними очима ще кілька секунд, намагаючись зрозуміти, що його розбудило. Зазвичай люди прокидаються від світла, звуку чи дотику.

Його ж розбудила відсутність будь-чого.

Ні дзижчання електрики.

Ні віддалених голосів.

Ні шуму вентиляції.

Лише рівне, майже ідеальне мовчання.

Він повільно розплющив очі.

Біла стеля.

Настільки біла, що аж різала погляд.

Світло лилося з вузьких ламп, вбудованих у стелю. Воно було м'яким, але неприродно рівним. Без тіней.

Назар моргнув.

Усе тіло ломило.

Ніби він не спав, а кілька днів безперервно біг.

Він спробував сісти.

У грудях відразу кольнуло.

— Не поспішай.

Спокійний жіночий голос пролунав зовсім поруч.

Назар різко повернув голову.

Біля великого панорамного вікна сиділа Міра.

Вона тримала в руках книжку, але не читала її.

Лише дивилася кудись за скло.

За її спиною розстилалося місто.

Сірі дахи будинків, вузькі вулиці, ранкові трамваї, люди, які поспішали у своїх справах. Звичайне життя. Настільки звичайне, що Назарові стало навіть дивно.

Невже після всього, що сталося, світ продовжував жити так, ніби нічого не відбувається?

Міра помітила його погляд і тихо усміхнулася.

— Доброго ранку.

— Який сьогодні день?

Вона закрила книжку.

— Субота.

Назар насупився.

— Ні...

Він почав швидко згадувати.

Білий простір.

Елія.

Кай.

Очі в небі.

Голос.

Тринадцять секунд.

— Це було... вчора.

Міра мовчала.

— Правда ж?

Вона повільно похитала головою.

— Ні.

Назар відчув, як усередині все похололо.

— Скільки?

Міра зробила глибокий вдих.

— Три дні.

...

— Що?

— Ти був непритомний три доби.

— Це неможливо.

— Ми теж так думали.

Назар спустив ноги з ліжка.

Підлога була холодною.

Він встав.

Ноги одразу підкосилися.

Міра миттєво підхопила його.

— Обережніше.

— Я в нормі.

— Ні.

Вона майже силою посадила його назад.

— Ти навіть стояти не можеш.

Назар хотів заперечити.

Але зрозумів, що вона має рацію.

Тіло слухалося погано.

Кілька секунд вони мовчали.

Лише тепер Назар помітив, що Міра виглядала інакше.

Темні кола під очима.

Розтріпане волосся.

На зап'ясті — свіжий бинт.

Вона теж майже не спала.

— Ти була тут увесь час?

Міра знизала плечима.

— Майже.

— Навіщо?

Вона відвела погляд до вікна.

— Бо боялася, що ти не прокинешся.

Назар не знайшов, що відповісти.

Уперше від початку їхнього знайомства між ними запала не незручна, а тепла тиша.

За вікном сонце повільно піднімалося над містом.

На дитячому майданчику сміялися діти.

Люди вигулювали собак.

Хтось поспішав із паперовою склянкою кави.

Так близько.

І водночас нескінченно далеко від того світу, у якому тепер жив Назар.

— Вони нічого не знають... — тихо промовив він.

— Хто?

— Люди.

Він кивнув у бік вікна.

— Вони навіть не здогадуються, що світ може зникнути.

Міра довго мовчала.

— Іноді я їм заздрю.

Назар повернувся до неї.

— Справді?

Вона кивнула.

— Коли мені було дванадцять, я теж думала, що найбільша проблема — отримати погану оцінку в школі.

На її обличчі з'явилася сумна усмішка.

— Дивно, правда?

— Що саме?

— Як швидко люди дорослішають, коли дізнаються правду.

Назар уважно подивився на неї.

— А ти коли дізналася?

Міра на мить завмерла.

Її пальці несвідомо стиснули край книжки.

— У день, коли втратила батька.

У палаті запанувала тиша.

Назар не став розпитувати.

Він занадто добре знав, який вигляд має біль, що досі не загоївся.

Саме тому він лише тихо сказав:

— Мені шкода.

Міра усміхнулася.

Щиро.

І водночас сумно.

— Мені теж.

Саме цієї миті у двері хтось тихо постукав.

Не чекаючи відповіді, двері відчинилися.

На порозі стояв Кай.

Він був таким самим спокійним, як завжди.

Але Назар уже навчився помічати те, чого не бачили інші.

Його пальці були міцно стиснуті в кулак.

А срібні очі уважно ковзнули від Назара до Міри.

Наче він перевіряв...

не стан хлопця.

А те, про що вони вже встигли поговорити.

І саме тоді Назар уперше подумав:

"Якщо Елія мала рацію... то, можливо, найнебезпечніша людина в цій кімнаті щойно зайшла у двері."

Двері відчинилися майже безшумно.

Кай не поспішав заходити.

Він затримався на порозі, уважно розглядаючи кімнату. Його погляд ковзнув по ліжку, по відкритій книжці в руках Міри, по чашці з давно охололим чаєм на підвіконні.

Нарешті він подивився на Назара.

— Бачу, почуваєшся краще.

Його голос був рівним, спокійним. Таким самим, як завжди.

І саме це найбільше дратувало.

Назар мовчав.

Кай зробив кілька кроків уперед.

— Лікарі хвилювалися. Три доби без свідомості після контакту з ядром — не те, що ми можемо назвати... звичайною реакцією.

— Не називай це "ядром".

Кай трохи підняв брови.

— Чому?

— Бо ти чудово знаєш, що я бачив.

У палаті стало тихо.

Міра повільно підвелася.

Вона відчувала, як між двома чоловіками наростає напруга.

— Я залишу вас...

— Залишся.

Обидва сказали це одночасно.

Назар і Кай переглянулися.

Міра розгублено завмерла.