Розділ 5. Тринадцять секунд

Назар ніколи не дізнався, що сталося після того, як усі екрани одночасно спалахнули.

Пізніше він багато разів намагався пригадати той момент.

Згадував різкий писк системи.

Переляканий погляд Міри.

Ардена, який щось кричав.

Кая...             

Саме Кая він запам'ятав найкраще.

Не через слова.

Через очі.

Вперше від їхнього знайомства в них не було холодного спокою.

Лише страх.

Справжній.

Неприхований.

І саме тоді світ навколо нього розчинився.

Спочатку не було нічого.

Ні темряви.

Ні світла.

Лише дивне відчуття, ніби він перестав важити хоч щось.

Він не падав.

Не летів.

Не стояв.

Він просто... існував.

— Цього разу ти прийшов сам.

Голос почувся зовсім поруч.

Назар різко обернувся.

Перед ним стояла дівчина.

На вигляд — років дев'ятнадцять.

Світле волосся спадало майже до пояса, але жоден пасм не рухався, ніби тут не існувало повітря. На ній була проста біла сукня без жодної прикраси, босі ноги торкалися гладкої дзеркальної поверхні, яка простягалася до самого горизонту.

Її очі були дивними.

Не сірими.

Не блакитними.

Вони постійно змінювали колір.

Назар зробив крок назад.

— Хто ти?

Дівчина усміхнулася.

— Гарне питання.

— Я поставив його не для того, щоб почути загадку.

— Знаю.

Вона повільно підійшла ближче.

— Просто відповіді тобі не сподобаються.

Назар мовчав.

Щось у ній насторожувало.

Вона говорила м'яко.

Навіть лагідно.

Але він відчував ту саму небезпеку, що й біля розломів.

— Це сон?

Дівчина тихо засміялася.

— Якби все було так просто.

Вона підняла руку.

Навколо них почали з'являтися годинники.

Старі кишенькові.

Наручні.

Баштові.

Електронні.

Тисячі годинників зависли в повітрі.

Жоден не показував однаковий час.

І всі йшли у різних напрямках.

Одні поспішали.

Інші рухалися назад.

Деякі зовсім стояли.

— Де я?

— Там, куди потрапляють лише носії.

— Носії чого?

Вона уважно подивилася йому в очі.

— Пам'яті часу.

Назар насупився.

— Знову загадки...

— Ні.

Дівчина простягнула руку.

У її долоні лежав старий кишеньковий годинник із тріснутим склом.

— Відкрий.

Він вагався.

— Не бійся.

— Усі, хто це кажуть, зазвичай хочуть, щоб їх боялися.

Дівчина ледь усміхнулася.

— Це теж правда.

Назар обережно відкрив кришку.

Стрілки стояли на 23:59:47.

Він нахмурився.

— Без тринадцяти секунд до півночі...

— Без тринадцяти секунд до завтра, — тихо виправила вона.

Його серце завмерло.

Назва.

Ті самі слова.

Ті, які переслідували його останні дні.

— Що означають ці тринадцять секунд?

Дівчина більше не усміхалася.

Її погляд став несподівано сумним.

— Це останні тринадцять секунд кожного світу.

Назар мовчав.

Вона продовжила:

— Коли світ приречений, час не закінчується одразу. Він завжди залишає тринадцять секунд.

— Для чого?

— Щоб хтось зробив останній вибір.

Назар повільно опустив очі на годинник.

— І цей хтось...

— Завжди носій.

— Я?

— Так.

Йому стало важко дихати.

— Чому саме я?

Дівчина довго дивилася на нього.

А потім сказала те, чого він зовсім не очікував.

— Бо ти народився не випадково.

Назар різко підняв голову.

— Що це означає?

— Твої батьки...

Вона не встигла договорити.

У безмежній білій тиші пролунав глухий удар.

Ніби хтось величезний постукав у двері цього світу.

Раз.

Другий.

Третій.

Обличчя дівчини змінилося.

Уперше в її очах промайнув страх.

Вона різко схопила Назара за руку.

— Він знайшов тебе швидше, ніж мав.

— Хто?

Вона озирнулася.

І вперше її голос затремтів.

— Кай.

Назар завмер.

— Це неможливо... Він зараз у штабі Ордену.

Дівчина повільно похитала головою.

— Ні, Назаре...

Вона подивилася йому просто в очі.

— Кай набагато рідше буває там, ніж ти думаєш.

І білий горизонт перед ними вкрився довгою чорною тріщиною. З неї повільно почав виходити знайомий силует у темному пальті. Але цього разу він був не схожий на того Кая, якого знав Назар. Його обличчя залишалося спокійним, а в срібних очах не було жодної людської теплоти — лише холодна впевненість людини, яка прийшла забрати те, що вважає своїм.

Чорна тріщина не розширювалася.

Вона не поспішала.

Вона поводилася так, ніби знала: ніхто з тих, хто стояв по цей бік, уже не зможе втекти.

Білий простір, у якому перебували Назар і дівчина, почав змінюватися.

Безмежний горизонт, що ще хвилину тому здавався спокійним, вкрився тонкими темними лініями. Спочатку вони нагадували павутиння. Потім — тріщини на кризі. А ще за кілька секунд Назар усвідомив, що це не поверхня тріскається.

Це саме небо.

Ніби над ними висіла величезна скляна сфера, яка ось-ось мала розлетітися на уламки.

Кай ішов повільно.

Його постать ще залишалася всередині чорної тріщини, але з кожним кроком обриси ставали чіткішими.

Він більше не нагадував того чоловіка, який кілька днів тому мовчки спостерігав за Назаром біля кав'ярні.

Зараз у його рухах було щось величне.

Ніби він не входив у цей світ.

Він повертався до нього.

Дівчина міцніше стиснула руку Назара.

— Не дивись йому в очі.

— Чому?

— Бо він пам'ятає тебе довше, ніж ти існуєш.

Назар нервово всміхнувся.