Глава 5. Голоси, які не мовчать

Назар прокинувся ще до світанку.

Не тому, що виспався. Сон цього разу навіть не намагався принести відпочинок. Він розпався на десятки уривків: темні коридори, чиїсь кроки за спиною, дзвін скла, обличчя, які він майже впізнавав, але щоразу втрачав за мить до пробудження.

Він розплющив очі й кілька секунд просто дивився в білу стелю.

У кімнаті було тихо.

Настільки тихо, що він чув, як батарея опалення ледь помітно потріскує від ранкової прохолоди.

Назар повільно підвівся. Усе тіло ломило, ніби він усю ніч не спав, а біг. Зап'ясток, на якому з'явилася чорна мітка, неприємно пульсував.

Він відтягнув рукав.

Лінія нікуди не зникла.

Навпаки.

Тепер вона нагадувала тоненьку тріщину на старому склі. Від неї відходили майже непомітні відгалуження, які вчора він був готовий списати на гру світла.

Сьогодні — ні.

Він знав, що вони реальні.

За вікном починався новий день. Місто прокидалося звично: хтось поспішав на роботу, десь гуркотів перший трамвай, у дворі двірник змітав мокре листя. Світ поводився так, ніби нічого не сталося.

І саме це лякало найбільше.

Невже тільки він пам'ятає істоту, що розірвала двері його квартири?

Тільки він бачив, як завмирає час?

Тільки він чув слова:

«Ми знайшли тебе».

Від цих спогадів по спині пробіг холод.

Міра мовчки сиділа на кухні.

Перед нею стояла чашка з чаєм, до якого вона навіть не торкнулася.

Коли Назар зайшов, вона лише ковзнула по ньому поглядом.

— Ти живий, — сказала спокійно.

— Це було під питанням?

Кутики її губ ледь ворухнулися.

— Для тебе — так.

Назар опустився на стілець навпроти.

— Добре. Можливо, тепер ти нарешті поясниш, що відбувається?

Вона довго мовчала.

Наче добирала слова.

— Якщо я скажу правду одразу, ти не повіриш.

— Спробуй.

— Ти вже не належиш звичайному світу.

Назар гірко посміхнувся.

— Це мало мене заспокоїти?

— Ні.

— Тоді що?

— Підготувати.

Вона підсунула до нього старий кишеньковий годинник.

Корпус був подряпаний, срібло потемніло від часу.

— Відкрий.

Назар натиснув кришку.

Усередині не було стрілок.

Лише дзеркальна поверхня.

І в ній він побачив себе.

Але не теперішнього.

Втомленого.

Старшого.

Зі шрамом над лівою бровою.

Чоловік у дзеркалі дивився просто йому в очі.

Потім повільно прошепотів:

— Не повторюй моєї помилки.

Кришка різко зачинилася.

Назар випустив годинник із рук.

Той глухо вдарився об стіл.

— Ти це бачила?

— Ні.

— Там був...

— Майбутній ти?

Назар мовчав.

— Це означає, що дар почав відкриватися.

— Якщо це дар, то я волів би його повернути.

Міра сумно всміхнулася.

— У цьому й проблема.

Його неможливо повернути.

Кілька годин потому вони залишили квартиру.

Дощ припинився.

Повітря було свіжим, але Назарові воно здавалося чужим.

Він уважніше, ніж будь-коли, дивився на перехожих.

Дівчина, яка сміялася по телефону.

Чоловік із собакою.

Жінка з дитячим візком.

Усі вони жили своїм життям.

Не знаючи, що поруч існує світ, де час може розірватися, мов стара тканина.

— Чого ти озираєшся? — запитала Міра.

— Здається, ніби за нами стежать.

— Це не здається.

Назар різко зупинився.

— Тобто?

— Від тієї миті, коли ти зупинив час, тебе відчувають не лише Тріщинники.

— А хто ще?

Міра не відповіла.

Лише подивилася вгору.

На стару башту з великим міським годинником.

Стрілки показували дев'яту ранку.

І саме в цю мить годинник пробив.

Раз.

Двічі.

Тричі...

Назар машинально почав рахувати удари.

На дев'ятому звук урвався.

Хоча мав пролунати ще.

Усе навколо на мить стихло.

Навіть вітер.

На площі голуби одночасно злетіли в небо.

Міра різко схопила його за лікоть.

— Не дивись на башту.

— Чому?

— Бо вже пізно.

На циферблаті стояла людина.

Не могла стояти.

І все ж стояла.

Темний плащ розвівався від вітру.

Обличчя приховував каптур.

Незнайомець повільно підняв голову.

Навіть із такої відстані Назар відчув його погляд.

Усередині щось здригнулося.

Мітка на зап'ястку обпекла шкіру.

Незнайомець приклав палець до губ.

Наче просив мовчати.

А потім...

зник.

Не стрибнув.

Не сховався.

Просто перестав існувати.

Міра тихо видихнула.

— Вони вже почали рухатися.

— Хто... вони?

Вона не відповіла.

Лише прошепотіла слова, від яких Назарові стало моторошно:

— Орден знайшов тебе раніше, ніж я сподівалася...