Глава 4. Межа

Вони бігли, не озираючись.

Парк залишився позаду. Під ногами лунко стукотів мокрий асфальт, десь удалині гуділи автомобілі, але ці звуки здавалися неприродно приглушеними. Наче світ накрили товстим шаром скла.

Назар задихався.

— Досить... — видихнув він. — Поясни... хоч щось...

Міра різко звернула у вузький провулок між старими будинками.

Тут було тихо.

Настільки тихо, що чути було, як із даху повільно падали краплі дощу.

Крап.

Крап.

Крап.

Кожна звучала однаково.

Занадто однаково.

Назар насупився.

— Ти чуєш?

— Чую.

— Краплі падають в одному ритмі.

— Бо вони більше не рахують час.

Він не зрозумів.

Міра підійшла до калюжі.

На її поверхні лежало відображення неба.

Але...

Хмари у воді рухалися.

Справжні — ні.

Назар завмер.

— Це...

— Не дивись довго.

— Чому?

— Бо іноді відображення пам'ятають більше, ніж люди.

Вона провела пальцем по поверхні води.

Кола не розійшлися.

Натомість у калюжі з'явилися концентричні кільця, схожі на зріз старого дерева.

Наче хтось рахував роки.

Або життя.

— Що це означає?

— Кожен прожитий вибір залишає коло. Деякі люди носять їх усе життя. Інші стирають власні сліди.

Вода знову стала звичайною.

Назар мовчав.

Вони продовжили шлях.

Старий квартал здавався покинутим.

На фасадах будинків облуплювалася фарба.

На одному з балконів висів іржавий годинник без стрілок.

На іншому — клітка з відчиненими дверцятами.

Порожня.

Назар мимоволі зупинився.

— Ти теж це бачиш?

— Так.

— Чому він без стрілок?

— Бо стрілки завжди шукають напрямок.

Люди теж.

Не всі його знаходять.

Назар не відповів.

Йому здалося дивним, що саме сьогодні він почав помічати речі, повз які проходив роками.

Наче світ не змінився.

Змінився він сам.

— Хто ти? — тихо запитав він.

Міра не озиралася.

— Це питання ти ставиш уже втретє.

— Бо відповідь постійно вислизає.

Вона всміхнулася.

Ледь помітно.

— Іноді відповідь приходить тільки тоді, коли людина перестає її шукати.

— Це загадка?

— Це правило.

— Я не люблю правила.

— Неправда.

Міра подивилася просто на нього.

— Ти живеш за ними.

Прокидаєшся в один час.

Йдеш тією самою дорогою.

Сідаєш на те саме місце.

Купуєш одну й ту саму каву.

Ти любиш думати, що обираєш.

Насправді більшість твоїх рішень давно зроблені за тебе.

Ці слова влучили точніше, ніж він хотів би визнавати.

Вони вийшли до старого мосту.

Під ним текла вузька річка.

Вода була темною.

Майже чорною.

На середині мосту Міра зупинилася.

— Подивись вниз.

— Навіщо?

— Просто подивись.

Назар нахилився.

Він побачив власне відображення.

Але воно...

Не повторило його рух.

Відображення дивилося прямо на нього.

І повільно усміхалося.

Холод пробіг уздовж хребта.

Назар різко відступив.

У ту саму мить вода знову стала звичайною.

— Це був не я...

— Ні.

— Хто тоді?

— Один із тих, ким ти міг стати.

Вітер стих.

Світло ліхтарів почало мерехтіти.

Десь неподалік задзвонив церковний дзвін.

Один раз.

Другий.

Тринадцятий...

Назар завмер.

— Тут не може бути тринадцяти ударів...

Міра повільно заплющила очі.

— Вони вже поруч.

Повітря попереду здригнулося.

Наче хтось провів невидимим лезом по тканині світу.

З'явилася тонка чорна смуга.

Вона не розривала простір.

Вона розкривала його.

Зі щілини повільно посипався чорний попіл.

Він не падав донизу.

Він летів угору.

Назар простягнув руку.

Одна порошинка торкнулася його долоні.

І перед очима спалахнуло видіння.

Він стояв на тому самому мосту.

Сам.

Місто палало.

Годинники на всіх будівлях показували 02:13.

А позаду лунав знайомий голос:

— Кожна тріщина починається з одного неправильного вибору.

Видіння зникло.

На долоні Назара залишилася тонка чорна риска.

Ще одна.

Він повільно підняв очі.

Тріщина перед ними відкривалася все ширше.

А з її темряви вже хтось робив перший крок.