Розділ 4. Розщеплення

Першим, що Назар відчув після вибуху руху, був біль.

Не різкий — радше розмазаний по всьому тілу, ніби його одночасно існувало кілька версій, і всі вони відчували щось своє.

Він різко вдихнув.

Світ уже не був застиглим.

Але й не був цілісним.

Кімната Ордену перетворилась на нестійку конструкцію: фрагменти реальності зміщувались, як погано складений пазл. Стіна могла бути на своєму місці, а через секунду — вже на пів метра правіше. Світло лампи то з’являлось, то зникало, залишаючи після себе темні “провали”.

Назар стояв посеред цього хаосу, тримаючись за руку Кая.

І це саме по собі було дивним.

Бо Кай більше не стояв стабільно.

Його образ “плив”, як відображення у воді.

— Ти відчуваєш це? — коротко запитав Кай.

Назар ковтнув повітря.

— Я відчуваю все одразу.

Міра була за кілька кроків, але ці “кілька кроків” змінювались щосекунди. Вона то наближалась, то віддалялась, ніби простір між ними не міг визначитись.

Арден стояв ближче до центру кімнати, тримаючи свій пристрій.

Його голос був різким:

— Стабілізація тримається менше хвилини. Нам треба закрити локальне розщеплення!

— Воно не локальне! — крикнула Міра. — Воно прив’язане до нього!

Вона різко вказала на Назара.

Назар здригнувся.

— Чудово… я тепер ще й проблема рівня “прив’язка”.

Кай стиснув його зап’ястя сильніше.

— Не жартуй зараз.

Але Назар і не жартував.

Він просто намагався не зійти з розуму.

Бо в кутку кімнати все ще стояв інший він.

Спокійний.

Нерухомий.

І надто реальний.

— Ти знову його бачиш? — тихо запитала Міра, помітивши погляд Назара.

— Так…

Арден різко глянув у той бік.

— Візуалізація стабільна?

— Він матеріальний для нього, — коротко відповів Кай. — Це не галюцинація.

Назар різко повернув голову.

— Може ви перестанете говорити про мене так, ніби мене тут немає?!

Інший він повільно підняв руку.

— Тебе тут більше, ніж ти думаєш.

І в цей момент реальність “смикнулась”.

Кімната розділилась.

Не вибухнула — саме розділилась.

З’явились два шари простору:

в одному — Орден, люди, світло, паніка;
в іншому — та сама кімната, але порожня, холодна і з тріщинами на кожній поверхні.

Назар опинився між ними.

— Це… що?.. — видихнув він.

Кай не відпускав його.

— Перехід у накладення.

— Це не пояснення!

— Це стан.

Міра раптом зробила крок уперед — і зникла з одного шару, з’явившись в іншому.

Арден залишився у “світлому” просторі.

А Кай і Назар — у “тріснутому”.

Назар відсмикнув руку.

— Ви зараз розділились?!

— Не ми, — сказав Кай. — Лінія реальності.

І тут інший Назар зробив крок.

І цей крок зламав баланс.

Обидва шари знову почали зміщуватись один в одного.

— Він синхронізує нас, — різко сказав Кай. — Якщо це продовжиться, ти зіллєшся з ним повністю.

— І що тоді?

Кай подивився прямо.

— Ти перестанеш бути одиницею.

Це слово вдарило дивно.

Назар раптом відчув спалах чужої пам’яті.

Чорний коридор.

Він біжить.

За ним — десятки варіантів нього самого.

І один голос каже:

«Не дозволяй їм зійтись.»

Він різко схопився за голову.

— Я це вже бачив…

Кай не здивувався.

— Це фрагменти розщепленого циклу.

Інший Назар зробив ще один крок.

І цього разу простір не витримав.

Тріщина пішла по повітрю прямо між ними.

Міра закричала з іншого шару:

— НЕ ДАЙ ЙОМУ ДОТИКНУТИСЬ ДО СЕБЕ!

Але було пізно.

Рука іншого Назара торкнулась повітря — і простір між ними почав стискатися.

Наче дві версії одного світу вирішили стати одним.

Назар відчув, як його свідомість починає “плисти”.

Кай різко стиснув його руку.

— Слухай мене. Зараз.

— Я слухаю… — хрипко відповів він.

— Ти не маєш боротися з ним.

— Що?!

— Ти маєш його зрозуміти.

Назар застиг.

— Це ж я!

— Саме тому це працює.

У цей момент обидва шари реальності знову почали збігатися.

І інший Назар уже був за крок.

— Ти боїшся мене, — сказав він тихо. — Тому що я пам’ятаю кінець.

Назар відчув, як усе всередині стискається.

— Який кінець?!

Інший він підняв очі.

— Тебе.

І в ту ж мить їхні пальці майже торкнулись.

І світ знову зламався.

Торкання не відбулося повністю — але й “майже” виявилось достатнім.

Простір між двома Назарями тріснув, як скло під напругою. Не звук — радше відчуття, ніби реальність втратила одну зі своїх опор.

І в ту ж мить усе навколо “розірвало” ще раз.

Кімната зникла.

Не зруйнувалась, не розчинилась — саме зникла, ніби її стерли з кількох рівнів існування одночасно.

Замість неї з’явився простір, який не мав стабільної форми.

Підлога існувала лише там, де на неї дивилися. Стіни з’являлись уривками. Світло ламп перетворилось на плаваючі плями.

І головне — тепер було складно зрозуміти, хто де знаходиться.

Назар різко впав на одне коліно, намагаючись втримати рівновагу, якої не існувало.

— Це вже не кімната… — видихнув він.

— Це накладення трьох фаз, — спокійно відповів Кай, стоячи поруч, хоча “поруч” теж було умовним поняттям.

Його силует іноді роздвоювався, іноді зникав на півсекунди, але голос залишався стабільним.

Інший Назар стояв за кілька кроків.

Але ці кроки постійно змінювались.

Він більше не намагався торкнутися.

Просто дивився.

І в цьому погляді було щось гірше за агресію — впевненість у результаті.

— Ти відчув це, — сказав він.

Назар повільно підвівся.

— Що саме?