Розділ 3. Ті, хто пам’ятають

Назар прийшов до тями на холодній бетонній підлозі.

Першим повернувся звук — глухий, віддалений, ніби місто було під товстим шаром води. Потім запах: волога, пил, старий метал.

Він повільно розплющив очі.

Стеля була низькою, з потрісканими трубами. Десь у кутку капала вода. Лампа під стелею світила тьмяно й нестабільно, час від часу здригаючись.

— Нарешті, — почувся голос поруч.

Назар різко сів.

Міра стояла біля стіни, схрестивши руки. Без капюшона. Втомлена. Але зібрана.

— Де я?

— Безпечне місце.

— У вас усіх дуже дивні уявлення про “безпеку”, — хрипко відповів він.

Вона не заперечила.

Це вже само по собі було відповіддю.

Назар озирнувся.

Приміщення нагадувало старий підвал або технічне укриття. Металеві шафи, екрани без зображення, стіл із розкладеними картами міста, на яких були позначені червоні точки.

— Це… Орден? — запитав він.

— Частина, — коротко сказала Міра.

— Частина чого?

— Того, що ще тримає цей світ разом.

Він нервово усміхнувся.

— Погано тримає.

Міра подивилась на нього довше, ніж потрібно.

— Ти міг померти вчора.

— Я вже встиг до цього звикнути за останні два дні.

Пауза.

Вона підійшла до столу й кинула на нього невеликий пристрій — щось між годинником і компасом. Стрілка всередині повільно рухалась ривками.

— Це реагує на твою присутність, — пояснила вона.

— Чудово. Тобто я тепер ще й радіація часу?

— Можна і так сказати.

Назар провів рукою по обличчю.

— Де Кай?

Пауза стала коротшою, але важчою.

— Він пішов.

— Просто… пішов?

— Він не з тих, кого можна утримати.

Це прозвучало не як виправдання, а як факт, який давно прийняли.

Назар опустив погляд на свої руки.

— Він сказав, що я… вузол.

Міра не здивувалась.

— Ти почув це вже від нього?

— А це правда?

Вона повільно видихнула.

— Частково.

Назар різко підняв голову.

— “Частково” — це не відповідь!

— У нас рідко бувають повні відповіді, — спокійно сказала вона. — Особливо коли йдеться про час.

Вона підійшла до стіни й увімкнула старий екран. Спочатку були лише шуми, потім з’явилось зображення.

Фрагменти камер спостереження.

Вулиці.

Кафе.

Тріщини в повітрі.

І люди, які зникали просто з кадру.

Назар напружився.

— Це все реально сталося?

— Не всюди і не завжди однаково, — відповіла Міра. — Час не стабільний. Він “переписується”.

— І ви це просто… спостерігаєте?

— Ми це стримуємо.

Вона перевела погляд на нього.

— А тепер ти — центр цього всього.

Назар мовчав.

У голові було надто багато інформації, яка не складалась у єдину картину.

— Чому я?

— Це не питання вибору, — тихо сказала вона. — Це рідкість. А рідкість завжди знаходять.

У дверях клацнув замок.

І до кімнати зайшла ще одна людина.

Назар одразу відчув напругу.

Чоловік був старший — років п’ятдесят. Сивина на скронях, рівна постава, холодний погляд людини, яка звикла приймати рішення без пояснень.

Він подивився на Назара так, ніби оцінював не людину, а явище.

— Це він? — запитав він у Міри.

— Так.

— Стан нестабільний?

— Дуже.

Чоловік кивнув.

— Я — керівник цього сектору, — сказав він нарешті. — Можеш називати мене Арден.

Назар фиркнув.

— Чудово. А тепер можна нормальними словами пояснити, що відбувається?

Арден не образився.

Навпаки — ніби чекав цього.

— Ти активував часову аномалію високого рівня. Ти вже бачив розломи. Істоти з них. І власні відбитки майбутнього.

Назар напружився.

— Ви стежили за мною?

— Ми знали про тебе раніше, ніж ти сам.

Це прозвучало холодно.

Занадто холодно.

Міра відвела погляд.

Арден продовжив:

— Є групи, які хочуть використати тебе. Є ті, хто хоче знищити. І є ті, хто хоче відкрити остаточний розлом.

— І ви?

Пауза.

— Ми намагаємось не допустити останнього.

Назар повільно встав.

— Чому я маю вам вірити?

Арден подивився прямо.

— Ти не маєш.

Тиша стала щільною.

І вперше це було чесно.

Міра тихо сказала:

— Але якщо ти підеш зараз, вони знайдуть тебе за годину.

— Хто “вони”?

Арден відповів замість неї:

— Ті, хто вже пам’ятає тебе з майбутнього.

Назар застиг.

— Це взагалі як?

І в цю мить світло в кімнаті мигнуло.

Один раз.

Другий.

І на екрані за спиною Міри з’явилось зображення.

Порожній коридор.

І постать Назара.

Але не його теперішнього.

А того, хто стояв нерухомо й дивився прямо в камеру.

І тихо сказав:

— Вони вже тут.

Повітря в кімнаті ніби стиснулося.

Назар не одразу зрозумів, що бачить. Він дивився на екран, але мозок відмовлявся приймати зображення як реальність.

Той “він” на записі… рухався інакше. Спокійніше. Впевненіше. У погляді було щось важке — не страх і не розгубленість, а досвід, якого Назар не міг мати.

— Це монтаж? — хрипко кинув він.

Арден навіть не моргнув.

— Ні.

Міра повільно підійшла ближче до екрана, ніби боялась, що зайвий рух може щось активувати.

— Це не камера сьогодення, — тихо сказала вона. — Це відлуння.

— Відлуння чого?

Вона затримала подих.

— Ймовірного часу.

Назар різко повернувся до неї.

— Ви зараз серйозно? “Ймовірного часу”? Це що, тепер ще й варіанти реальності?

Арден спокійно відповів:

— Це не варіанти. Це те, що вже сталося… але не тут.

Ця фраза зависла в повітрі, як щось неправильно зібране з логіки.

Назар провів рукою по обличчю.