Глава 3. Тріщина

Після занять Назар не поспішав додому. Місто жило звичним життям. Автобуси повільно повзли переповненими вулицями, на світлофорах спалахували кольори, діти сміялися у дворі, а над дахами багатоповерхівок кружляли зграї голубів.

Усе було таким звичайним, що ранкові події починали здаватися сном.

«Може, я справді накручую себе?..»

Телефон тихо завібрував.

Повідомлення від матері.

«Купиш хліб по дорозі? ❤️»

Назар усміхнувся.

— Звісно, мам.

Саме ця коротка розмова повернула його до реальності. Він звернув у невеличкий супермаркет, узяв батон, молоко, чай і став у чергу.

Попереду стояла літня жінка.

Вона нервово шукала банківську картку.

Позаду нетерпляче зітхав чоловік у діловому костюмі.

Звичайний вечір.

І раптом...

Час ніби сповільнився.

Краплина води скотилася з парасолі покупця.

Падала неприродно повільно.

У голові Назара виникла чужа картина.

Дитина виривається з рук матері.

Біжить до виходу.

Автомобіль.

Різкий сигнал.

Удар.

Назар різко озирнувся.

Біля автоматичних дверей маленький хлопчик уже сміявся, вириваючись із маминих рук.

— Стійте!

Його голос пролунав так гучно, що вся черга обернулася.

Жінка інстинктивно схопила сина за куртку.

За секунду повз вхід на великій швидкості пролетіла машина.

Водій навіть не загальмував.

У магазині запала тиша.

Мати міцно притиснула дитину до себе.

— Дякую... — прошепотіла вона, сама не розуміючи, за що саме.

Назар мовчки вийшов надвір.

Його серце билося так сильно, що він чув кожен удар.

Небо затягнули важкі хмари.

Повітря стало дивно холодним.

Телефон показував лише 18:47, хоча здавалося, ніби надворі вже настала ніч.

Назар пішов через старий міський парк.

Він скорочував дорогу додому ще зі школи.

Сьогодні парк здавався іншим.

Надто тихим.

Навіть листя перестало шуміти.

Раптом він почув знайомий голос.

— Не озирайся.

Назар завмер.

Голос був тихим.

Спокійним.

І дуже знайомим.

— Якщо обернешся... вони зрозуміють, що ти їх бачиш.

Міра.

Вона стояла десь позаду.

Але хлопець її не бачив.

— Хто «вони»?

— Іди.

Повільно.

Не біжи.

Він відчув, як по спині пробіг холод.

Попереду біля ліхтаря стояв чоловік.

Темне пальто.

Капелюх.

Опущена голова.

Здавалося, він просто чекає когось.

Та коли Назар наблизився, незнайомець повільно підняв обличчя.

І воно...

було порожнім.

Ні очей.

Ні рота.

Ні носа.

Лише гладка темна поверхня, схожа на застиглу смолу.

Назар здригнувся.

Кліпнув.

Перед ним уже стояв звичайний чоловік.

— Усе гаразд? — запитав той.

— Так...

Назар поспішив далі.

Його долоні спітніли.

«Мені здалося...»

— Ні, — тихо сказала Міра.

Вона вже йшла поруч.

Наче виникла з повітря.

— Не здалося.

Назар різко обернувся.

— Хто ти?

Дівчина мовчала.

Її темне волосся ворушив вітер.

— Я ставлю це запитання вдруге.

— А я вдруге не можу відповісти.

— Чому?

— Бо тебе слухають.

Назар насупився.

— Хто?

Міра лише подивилася вгору.

І тоді він теж підняв голову.

Між гілками дерев щось промайнуло.

Чорне.

Довге.

Нелюдське.

Воно пересувалося без жодного звуку.

Наче саме ковзало крізь повітря.

Коли Назар спробував придивитися, істота зникла.

— Ти бачиш їх... — тихо сказала Міра.

— Це добре чи погано?

Вона сумно всміхнулася.

— Це означає, що часу майже не залишилося.

— Про що ти говориш?

— Ти ще пам'ятаєш своє дитинство?

— Звісно.

— Усе?

Назар замовк.

Дивне запитання.

Він спробував пригадати.

Шість років.

Сім.

Вісім.

Спогади існували.

Але...

Між ними були порожнечі.

Наче з книги хтось вирвав кілька сторінок.

— Не може бути...

— Саме може.

Міра дістала з кишені старовинний кишеньковий годинник.

Срібний.

Подряпаний.

Стрілки на ньому не рухалися.

Вони завмерли на 02:13.

— Це випадковість?

— Ні.

— Чому саме цей час?

— Бо саме тоді все почалося.

— Що почалося?

Міра вже хотіла відповісти.

Та раптом її погляд змінився.

Вона різко схопила Назара за лікоть.

— Тікаємо.

— Що?

— Не обертайся.

Ніколи.

Не.

Обертайся.

Її голос уперше здригнувся.

Назар побіг.

Позаду почувся звук.

Не кроки.

Не шелест.

Наче хтось повільно рвав величезний шматок тканини.

Повітря стало важким.

Ліхтарі один за одним почали гаснути.

Темрява накочувалася хвилею.

Назар не витримав.

І все ж озирнувся.

За ними, між деревами, повільно розкривалася чорна тріщина.

Не в землі.

Не в небі.

У самому повітрі.

Її краї нагадували розбите скло, а всередині не було темряви.

Всередині щось дивилося.

І в ту ж мить тріщина почала відкриватися ще ширше.