Глава 2. Тринадцять секунд

Місто вже прокинулося.

Переповнені автобуси, нескінченний потік автомобілів, люди з паперовими стаканчиками кави, студенти з рюкзаками, які поспішали на заняття.

Назар ішов знайомою дорогою, але думками залишався далеко від цього ранку.

Сон не відпускав.

Він відчував його не як спогад, а як щось, що ще тільки мало статися.

— Ей!

Хтось плеснув його по плечу.

— Знову літаєш десь у космосі?

Перед ним стояв Артем — одногрупник і найкращий друг ще зі школи. Високий, постійно усміхнений, із навушником у одному вусі й рюкзаком, який, здавалося, пережив не одну студентську епоху.

— Просто не виспався.

— Судячи з твого вигляду, ти воював із демонами.

Назар ледь усміхнувся.

«Якби ти тільки знав...»

Вони рушили до корпусу університету.

Біля сходів стояла черга студентів.

Хтось сміявся.

Хтось сперечався.

Хтось поспіхом повторював матеріал перед парою.

Звичайний день.

Майже.

Назар раптом зупинився.

Його погляд упав на дівчину з телефоном у руках.

Вона саме набирала повідомлення.

У голові щось клацнуло.

Перед очима блиснула коротка картина.

Телефон вислизає.

Екран розлітається павутинням тріщин.

Чашка кави падає просто на білі кросівки хлопця поруч.

— Обережно! — різко сказав Назар.

Дівчина здивовано підняла голову.

— Що?

У цю ж мить телефон вислизнув із її рук.

Вона інстинктивно спробувала його впіймати.

Ліктем зачепила чужу каву.

Стакан перевернувся.

— Та ну... — видихнув Артем.

Усе сталося саме так.

До останньої дрібниці.

— Як ти це зробив? — тихо запитав він.

Назар мовчав.

Бо сам не знав відповіді.

На лекції він майже не чув викладача.

Перед очима знову й знову виникали короткі уривки.

Чужі обличчя.

Коридори.

Світло.

Чорні тріщини.

Наче хтось перемикав канали, які він не просив показувати.

Він потер скроні.

І тоді відчув погляд.

Хтось дивився на нього.

Назар обернувся.

На останньому ряду сиділа незнайома дівчина.

Темне волосся.

Темне пальто, хоча надворі було тепло.

Її очі були спокійними.

Надто спокійними.

Вона не записувала лекцію.

Не дивилася на викладача.

Вона дивилася тільки на Назара.

Коли їхні погляди зустрілися, дівчина ледь помітно похитала головою.

Ніби попереджала.

А вже за мить місце спорожніло.

Наче там нікого й не було.

— Ти блідий, — сказав Артем після пари. — Пішли кави вип'ємо.

— Давай.

Вони зайшли до невеликої кав'ярні неподалік університету.

Бариста усміхнувся.

— Як завжди?

— Так.

Назар дістав гаманець.

І завмер.

Перед очима промайнув ще один спалах.

Кавомашина.

Іскра.

Крик.

Полум'я.

— Відійдіть! — вигукнув він так голосно, що всі в кав'ярні озирнулися.

За секунду кавомашина голосно тріснула.

З неї вирвався стовп пари.

Люди відскочили.

Бариста швидко висмикнув кабель із розетки.

Запала тиша.

— Звідки ти знав?.. — прошепотів Артем.

Назар не відповів.

Його руки тремтіли.

Це вже не було випадковістю.

Вони вийшли надвір.

Небо затягнули важкі хмари.

Вітер несподівано стих.

Місто ніби завмерло.

Назар підняв голову.

І вперше побачив це насправді.

Високо між хмарами на мить промайнула тонка чорна лінія.

Наче тріщина на склі.

Вона існувала лише секунду.

Потім зникла.

— Ти теж це бачиш? — тихо запитав він.

— Що саме? — здивувався Артем.

Назар мовчав.

Отже...

Її бачив тільки він.

У кишені завібрував телефон.

Номер був невідомий.

Лише одне повідомлення.

«Ти вже починаєш згадувати.»

Назар відкрив чат.

Повідомлення миттєво зникло.

Він підняв очі.

На іншому боці дороги стояла та сама дівчина в темному пальті.

Цього разу вона не зникла.

Вона лише тихо сказала, хоча між ними було понад двадцять метрів:

— До зустрічі, Назаре.

І розчинилася в натовпі.