Розділ 2. Тріщина

Сирени було чути ще за кілька кварталів.

Біля кафе миготіли червоно-сині вогні поліції та швидкої. Люди стояли під дощем, знімали все на телефони, голосно обговорювали вибух скла й дивну “аварію електрики”.

Ніхто не бачив тріщину.

Ніхто не бачив Тріщинника.

І це лякало найбільше.

Назар сидів на бордюрі неподалік, стискаючи в руках пластиковий стакан гарячої кави, яку йому всунув хтось із працівників швидкої.

Пальці тремтіли.

Перед очима досі стояла постать батька.

— Ти зараз або все поясниш, або я просто піду в поліцію, — хрипко сказав він.

Міра стояла поруч під чорним капюшоном, уважно спостерігаючи за натовпом.

— І що ти їм скажеш? — спокійно відповіла вона. — Що бачив монстра з тріщини в реальності?

Назар нічого не сказав.

Бо вона мала рацію.

— Хто ти така? — після паузи запитав він. — І звідки знаєш мене?

Міра мовчала кілька секунд.

— Мене звати Міра.

— Це я вже чув.

— Я працюю на Орден.

— Який ще Орден?

Вона важко видихнула, ніби сама не хотіла починати цю розмову.

— Є люди, які контролюють речі… про які звичайний світ не повинен знати. Магію. Тріщини. Тих, хто здатен змінювати час.

Назар нервово засміявся.

— Звучить як сюжет дешевого серіалу.

— Я теж так думала колись.

Її голос раптом став тихішим.

Справжнім.

— Поки не побачила, як місто зникло за одну ніч.

Холод пробіг по спині.

Назар опустив погляд на власне зап’ястя.

Чорна мітка все ще світилася під шкірою.

— Чому це з’явилося в мене?

Міра подивилася на мітку — і її обличчя напружилося.

— Бо сила прокинулась.

— Яка ще сила?!

— Хрономантія.

Навколо загримів грім.

Наче саме слово було неправильним.

— Ти бачиш майбутнє, Назаре. І можеш впливати на час.

— Ні.

Він різко встав.

— Ні, це маячня. Я не маг. Я звичайна людина.

— Звичайні люди не зупиняють час.

Це вдарило сильніше, ніж він очікував.

Назар мовчав.

Бо не міг заперечити.

Він сам бачив, як усе завмирало навколо.

— Тоді… що це за істота?

— Тріщинник. Вони приходять, коли відкривається нестабільний розлом.

— І чому він полював саме на мене?

Міра не відповіла одразу.

Вона дивилася кудись за його плече.

Назар обернувся.

На іншому боці дороги стояв чоловік у темному капюшоні.

Той самий.

З кафе.

Дощ стікав по його одязі, але сам він не рухався.

Просто дивився на Назара.

А потім…

Повільно усміхнувся.

— Ти його знаєш? — тихо спитав Назар.

І вперше за весь час Міра справді злякалась.

— Нам треба йти. Зараз.

— Хто він такий?.. — Назар не відводив погляду від незнайомця.

Чоловік стояв нерухомо посеред дощу, ніби шум міста його взагалі не торкався. Машини проїжджали повз, люди бігли під парасолями, а він просто дивився.

Прямо на Назара.

Міра різко схопила хлопця за рукав.

— Не дивись йому в очі довго.

— Чому?

— Бо він дивиться не на тебе.

— Що це взагалі означає?!

— Ходімо!

Вона буквально потягнула його за собою вздовж мокрої вулиці.

Назар ще раз озирнувся.

Незнайомець не рухався.

Але тепер у нього було дивне відчуття, ніби той… усміхається ширше.

Вони звернули в темний провулок між будинками.

Шум дороги одразу став тихішим.

Дощ стікав із пожежних драбин і старих труб, десь над головою гудів несправний ліхтар.

Міра зупинилася лише тоді, коли кафе й поліцейські машини зникли з поля зору.

— Добре. Слухай уважно, бо вдруге повторювати не буду.

Назар важко дихав.

— Та я весь вечір тільки й роблю, що слухаю божевільні речі.

Міра проігнорувала це.

— Після Розлому Орден знищив майже всіх хрономантів.

— “Майже”?

— Дехто вижив.

— І що, тепер вони бігають містом із монстрами?

— Не смішно.

Вона сперлась спиною об мокру стіну.

У світлі ліхтаря її обличчя виглядало втомленим. Ніби вона не спала ще довше, ніж сам Назар.

— Колись магія часу була найсильнішою серед усіх. Хрономанти могли змінювати події, стирати спогади, повертати людей із минулого.

— Це ж… неможливо.

— Саме тому її заборонили.

Міра на секунду замовкла.

— Бо люди почали ламати реальність.

Повітря стало холоднішим.

Назар машинально стиснув старий годинник у кишені.

— А мій батько?..

Міра різко підняла на нього очі.

— Що?

— Я бачив його там.

Вона мовчала.

— У кафе. Коли час зупинився.

— Назаре…

— Я не божевільний! Це був він!

Міра повільно опустила погляд.

І це налякало сильніше за будь-які слова.

— Мій батько помер десять років тому, — тихіше сказав Назар. — Так?

Міра не відповіла.

Десь у кінці провулка раптом мигнуло світло.

Раз.

Другий.

А потім усі ліхтарі одночасно згасли.

Назар напружився.

— Міра…

Вона вже дивилася вперед.

У темряві провулка хтось стояв.

Висока постать у капюшоні.

Нерухома.

Той самий чоловік.

Він мав бути за кілька кварталів звідси.

Але тепер був тут.

Міра тихо вилаялась.

— Це погано.

— ХТО ВІН?!

Чоловік повільно підняв голову.

І Назар відчув дивний тиск у скронях.

Наче чужі думки намагались проникнути йому в голову.

А тоді незнайомець заговорив.

Спокійно.

Майже м’яко.

— Нарешті ми зустрілись, Назаре.

Назар відчув, як по спині пробіг холод.

Голос чоловіка був дивно знайомим. Не сам звук — відчуття. Наче він уже чув його колись давно… у снах або спогадах, які не пам’ятав повністю.