Глава 1. Дежавю

Ранок прийшов не з сонцем, а зі звуком будильника.
Назар розплющив очі ще за секунду до того, як телефон завібрував на тумбочці.
П'ять.
Чотири.
Три.
Два.
Один.
Екран засвітився.
07:00.
Хлопець кілька секунд мовчки дивився на нього.
— Знову... — тихо промовив він.
Таке траплялося вже не вперше.
Він знав, коли пролунає будильник.
Коли за вікном проїде синій автобус.
Коли сусід зверху впустить щось важке.
І це лякало більше, ніж будь-який кошмар.
Назар підвівся, відсунув штору.
Нічний дощ залишив місто вмитим і свіжим. Калюжі віддзеркалювали сіре небо, дерева повільно хиталися від вітру, а люди поспішали у своїх справах, навіть не підозрюючи, що для когось час уже давно перестав текти звичайним руслом.
Він машинально подивився на годинник.
07:01.
На мить здалося, що секундна стрілка затрималася.
Лише на мить.
Потім усе знову стало звичайним.
— Збирайся, Назаре! — долинув голос матері з кухні. — Запізнишся!
— Уже йду!
Її голос завжди повертав його до реальності.
У цій квартирі все було знайомим до дрібниць.
Запах свіжої кави.
Теплий аромат кориці.
Дерев'яний годинник у коридорі, який щогодини тихо клацав.
Фотографії на стінах.
Одна особливо привернула його увагу.
Він років семи.
Батько тримає його на плечах.
Мати сміється так щиро, ніби світ ніколи не зможе змінитися.
Назар зупинився.
Щось у цьому фото завжди викликало дивне відчуття.
Наче він пам'ятає той день... і водночас пам'ятає щось, чого тоді не сталося.
Він торкнувся рамки.
І раптом перед очима майнуло.
Той самий двір.
Той самий день.
Тільки фотографія падає на землю.
Скло розбивається.
Батько різко озирається.
Ніби помічає когось.
Видіння зникло.
— Назаре?
Мамин голос змусив його здригнутися.
— Все добре?
— Так... Просто замислився.
Вона уважно подивилася на нього.
— Останнім часом ти майже не спиш.
— Просто сесія скоро.
Він усміхнувся.
Не дуже переконливо.
Мати зробила вигляд, що повірила.
Батько вже сидів за столом із чашкою кави та ранковими новинами на телефоні.
— Доброго ранку, чемпіоне.
— Привіт.
— Знову не виспався?
— Видно?
— По очах.
Батько усміхнувся.
— У твоєму віці я теж думав, що можна жити на трьох годинах сну.
— І як?
— Потім життя пояснило, що ні.
Усі троє засміялися.
На кілька секунд Назар забув про нічний сон.
Про дивний голос.
Про тріщину в небі.
Про страх.
Саме таких митей йому останнім часом бракувало.
Звичайних.
Справжніх.
Він ще не знав, що дуже скоро почне сумувати навіть за цими простими ранками.