Розділ 1. 13 секунд

Дощ у місті йшов уже третій день поспіль.

Назар ненавидів такі вечори. Асфальт блищав від води, неонові вивіски розмазувалися у калюжах кольоровими плямами, а холодний вітер пробирався під куртку, навіть якщо застібнути її до самого горла.

Він швидко йшов вулицею, засунувши руки в кишені, й намагався не думати про сон, який бачив цієї ночі.

Той самий сон.

Тріщина в небі.

Червоні сирени.

І голос.

«У тебе залишилось тринадцять секунд.»

Назар різко видихнув і потер очі.

— Та що зі мною…

Телефон у кишені коротко завібрував.

Повідомлення від Дениса.

«Ти де? Ми вже в кафе.»

Назар глянув через дорогу на знайому кав’ярню. За великими вікнами було тепло й людно. Денис активно щось розповідав, розмахуючи руками, а поруч сиділа Аліна й сміялась так голосно, що це було видно навіть крізь скло.

Назар мимоволі усміхнувся.

Можливо, усе й справді було лише наслідком недосипу.

Він перейшов дорогу й зайшов усередину.

Тепло одразу вдарило в обличчя разом із запахом кави та кориці.

— О, живий! — Денис махнув йому рукою. — Ми вже думали тебе шукати через поліцію.

— Дуже смішно.

Назар скинув мокру куртку на спинку стільця й важко сів поруч.

— Ти виглядаєш жахливо, — одразу сказала Аліна.

— І тобі привіт.

— Ні, я серйозно. Ти спав взагалі?

Назар коротко кивнув.

Брехня.

Насправді він майже не спав останні кілька тижнів.

Щоночі сни ставали дедалі реальнішими.

Іноді він прокидався з відчуттям, ніби справді пережив щось страшне. Іноді — із дивними подряпинами на руках, походження яких не пам’ятав.

А іноді…

Іноді він бачив події до того, як вони ставалися.

Спочатку це були дрібниці.

Фрази людей.

Дзвінки.

Падіння предметів.

Назар переконував себе, що це просто дежавю.

Поки одного дня не передбачив аварію.

Рівно за кілька секунд до того, як вона сталася.

— Знову завис, — фиркнув Денис. — Ти точно не закохався?

— Відчепись.

Офіціантка поставила перед Назаром чашку кави.

Гаряча пара піднялась угору, на мить закриваючи все довкола легким туманом.

І саме в цю секунду Назар побачив це.

Чашка падає.

Гаряча кава розливається по столу.

Аліна різко обертається до вікна.

За склом — чоловік у темному капюшоні.

Він дивиться прямо на Назара.

І усміхається.

— Назаре?

Він різко кліпнув.

Бачення зникло.

— Ти чого зблід? — насупилась Аліна.

І тоді чашка вислизнула з рук офіціантки.

Розбилась.

Кава розлилась по столу.

Аліна різко озирнулась на шум.

У Назара пересохло в горлі.

Повільно.

Дуже повільно.

Він повернув голову до вікна.

На вулиці під дощем стояв чоловік у темному капюшоні.

І дивився просто на нього.

На губах незнайомця з’явилася дивна усмішка.

Назар відчув, як серце пропустило удар.

А потім чоловік підняв руку.

І постукав пальцем по зап’ястю.

Ніби показував на годинник.

Раз.

Два.

Три.

Світ навколо раптом став тихішим.

Тік.

Тік.

Тік.

Назар опустив погляд на телефон.

02:13.

Назар завмер.

— Що таке? — Денис нахилився ближче. — Ти зараз реально лякаєш.

Хлопець нічого не відповів.

Телефон у його руці продовжував показувати 02:13, хоча ще хвилину тому була майже сьома вечора.

Екран мигнув.

І цифри почали повільно розтікатися, ніби чорнило у воді.

Назар різко підняв голову до вікна.

Чоловік у капюшоні зник.

Лише дощ бив по склу.

— Ні… ні, я просто втомився, — тихо сказав Назар, швидко блокуючи телефон.

— Тобі точно треба виспатись, — фиркнула Аліна. — Бо ти виглядаєш так, ніби побачив привида.

«Можливо, так і є», — промайнуло в нього в голові.

Назар мовчки відкинувся на спинку дивана й провів рукою по волоссю.

Усе це ставало занадто реальним.

Сни.

Дивні повідомлення.

Видіння.

Тепер ще й незнайомець.

— Я зараз повернусь, — кинув він і підвівся.

— Куди? — Денис здивовано глянув на нього.

— Подихати.

Не чекаючи відповіді, Назар вийшов із кафе.

Холодний дощ одразу вдарив в обличчя.

Повітря на вулиці було важким і мокрим. Машини повільно рухались дорогою, розрізаючи калюжі світлом фар.

Назар озирнувся.

Незнайомця ніде не було.

— Мені вже реально потрібен психотерапевт…

Він дістав телефон ще раз.

02:13.

Цифри не змінювались.

І тоді екран раптом згас.

У чорному відображенні Назар побачив щось позаду себе.

Темну постать.

Він різко обернувся.

Нікого.

Лише порожня мокра вулиця.

Серце калатало все сильніше.

А потім у кишені куртки щось завібрувало.

Не телефон.

Назар насупився й повільно засунув руку в кишеню.

Пальці торкнулися холодного металу.

Хлопець завмер.

Він точно знав:
цього предмета там раніше не було.

Повільно Назар витягнув руку.

На долоні лежав старий срібний годинник на ланцюжку.

Подряпаний.

Потемнілий від часу.

Стрілки на ньому теж застигли.

02:13.

— Що за…

Кришка годинника клацнула сама.

Всередині щось було написано.

Тремтячими пальцями Назар підніс його ближче до світла ліхтаря.

«НЕ ДОЗВОЛЬ ЇМ ВІДКРИТИ РОЗЛОМ»

У животі похололо.

— Назаре! — почувся голос Дениса з кафе. — Ти йдеш чи ні?

Хлопець різко закрив годинник.

У ту ж секунду десь неподалік почувся дивний звук.

Наче тріснуло скло.

Назар озирнувся.

Провулок праворуч від кафе був порожнім.