Пролог

Іноді майбутнє приходить не через роки.
Іноді йому достатньо тринадцяти секунд.
Місто не спало.
Воно лише змінювало ритм.
Денний шум поступався місцем приглушеному гулу двигунів, далеким сиренам, самотнім крокам і світлу, що тремтіло у сотнях вікон. Дощ, який щойно минув, вкрив асфальт тонкою дзеркальною плівкою. Неонові вивіски розтікалися в калюжах, ніби небо випадково впало на землю.
Назар любив ніч.
Уночі світ ставав чеснішим. Люди менше говорили, рідше дивилися одне одному в очі й майже не приховували власної втоми. Саме тоді місто скидало денну маску.
Але останнім часом ніч почала скидати маску й перед ним.
Уже кілька тижнів його переслідували сни, які не хотіли залишатися снами.
Вони не були хаотичними.
Вони ніби щось згадували.
...
Він стояв посеред незнайомої вулиці.
Повітря пахло гарячим металом, попелом і димом. Десь далеко кричали люди. Червоні відблиски сирен розсікали темряву, але їхнє світло не рятувало — лише робило її глибшою.
Потім пролунав вибух.
Земля під ногами здригнулася.
Назар обернувся.
І завмер.
Небо тріснуло.
Не метафорично.
Справді.
Від горизонту до горизонту простяглася чорна тріщина, ніби хтось невидимою рукою розколов саме полотно реальності.
Із неї сипався попіл.
Люди навколо застигли.
Чоловік із чашкою кави.
Жінка з маленькою дитиною.
Кур'єр на велосипеді.
Хлопець із телефоном біля вуха.
Час перестав існувати.
І тоді він почув голос.
Не чоловічий.
Не жіночий.
Голос, який не лунав — він просто з'явився всередині його свідомості.
— У тебе залишилося тринадцять секунд.
Назар хотів запитати: «До чого?»
Але слова не народилися.
Перед очима спалахнули цифри.
13...
Серце пропустило удар.
12...
Тріщина стала ширшою.
11...
У повітрі попливли чорні уламки, схожі на обгорілі шматки скла.
10...
Попереду виникла людська постать.
Висока.
Нерухома.
Її обличчя приховувала темрява.
Але Назар знав.
Вона дивиться саме на нього.
9...
Світ навколо почав розсипатися, мов старе дзеркало.
Постать зробила крок.
І Назар побачив...
Себе.
Він різко сів на ліжку, жадібно вдихаючи повітря.
За вікном шумів дощ.
На телефоні світилися цифри.
02:13.
І він ще не знав, що цей сон був не попередженням.
Він був спогадом про майбутнє.