Вступ

Нічне місто ніколи не спало повністю. Навіть о другій ночі у вікнах багатоповерхівок ще жевріло світло, десь у провулках лунала музика, а мокрий після дощу асфальт відбивав неонові вивіски так, ніби саме небо розлилося під ноги.

Назар любив цей час.

Уночі люди ставали тихішими. Менше брехали. Менше дивилися одне одному в очі. І саме вночі його сни були найгіршими.

Він стояв посеред незнайомої вулиці, стискаючи долоню до грудей. Повітря пахло димом і металом. Десь далеко кричали люди. Над містом миготіли червоні вогні сирен.

А потім — вибух.

Настільки сильний, що земля здригнулася під ногами.

Назар різко обернувся, але замість будинків побачив величезну чорну тріщину просто в небі. Вона тягнулася крізь хмари, ніби хтось розірвав реальність навпіл.

Із тріщини сипався попіл.

Люди навколо завмирали просто посеред руху:
хтось із чашкою кави,
хтось на велосипеді,
хтось із телефоном біля вуха.

Час зупинився.

Назар хотів закричати, але не зміг.

Бо почув голос.

— У тебе залишилось тринадцять секунд.

Він здригнувся.

Голос лунав звідусіль одразу — тихий, спокійний, майже людський.

— До чого?.. — хрипко запитав Назар.

Відповіді не було.

Натомість цифри почали з’являтися просто перед очима.

Серце вдарило сильніше.

Назар відступив назад.

Тріщина в небі стала ширшою.

У повітрі почали миготіти дивні чорні уламки, схожі на обгорілі шматки скла.

Він почув власне дихання.

Занадто гучне.

Попереду в темряві стояла чиясь постать.

Висока. Нерухома.

Її обличчя було приховане тінню.

Але Назар точно знав:
ця людина дивиться саме на нього.

Світ навколо почав ламатися, мов старий екран.

Постать зробила крок уперед.

І Назар побачив самого себе.

Він різко сів у ліжку, важко вдихаючи повітря.

Темрява кімнати здалася реальною лише через кілька секунд. За вікном шумів дощ. На столі блимав екран телефона.

02:13.

— Знову… — тихо прошепотів Назар, проводячи долонею по обличчю.

Серце калатало так сильно, ніби він справді щойно біг крізь палаюче місто.

Це був уже не просто сон.

Останні кілька тижнів усе ставало дивним.

Спочатку — дежавю.

Дивне, моторошне відчуття, ніби він уже проживав деякі моменти. Потім — уривки подій, які траплялися через кілька хвилин після того, як він їх бачив.

Незнайомі фрази.

Падіння чашки в кафе.

Чужі дзвінки.

Одного разу він навіть передбачив аварію на перехресті.

Рівно за кілька секунд до удару.

Назар нікому про це не говорив.

Бо це звучало б божевільно.

Він повільно встав із ліжка й підійшов до вікна.

Місто тьмяно світилося крізь дощову темряву. Машини ковзали мокрими дорогами. Десь далеко миготіла синя реклама цілодобової аптеки.

Усе було нормальним.

Майже.

Назар уже хотів відвернутися, коли раптом помітив дивне.

На запітнілому склі з внутрішнього боку хтось написав пальцем:

«НЕ ДАЙ ЇМ ЗНАЙТИ ТЕБЕ»

Хлопець різко відступив.

У квартирі, крім нього, нікого не було.

Він точно це знав.

Кілька секунд Назар просто дивився на напис, не кліпаючи.

А потім світло в кімнаті мигнуло.

Раз.

Другий.

І годинник на стіні раптом зупинився.

02:13.

Назар не рухався.

У кімнаті стояла така тиша, що він чув власне серцебиття. Повільне. Важке. Неприємно гучне.

02:13.

Секундна стрілка завмерла.

— Ні… — видихнув він і підійшов ближче до годинника.

Той не працював.

Телефон у руці теж перестав реагувати. Екран завис, а цифри часу потьмяніли, ніби хтось вимкнув саму реальність.

Назар нервово ковтнув.

— Це сон… Просто сон.

Але навіть для сну все було занадто реальним.

Він обернувся до вікна.

Напис на склі зник.

Ніби його ніколи й не було.

Хлопець різко відчинив вікно, впускаючи до кімнати холодне повітря й шум дощу. Місто жило своїм життям:
десь проїхала машина,
у сусідньому будинку загорілося світло,
далеко завила сирена.

Нормальний світ.

Звичайний.

Назар провів долонею по волоссю й глухо засміявся.

— Я просто скоро збожеволію.

Він майже не спав останнім часом. Навчання, постійна тривога, дивні сни — усе змішалося в одну безкінечну втому.

Телефон раптом різко завібрував у руці.

Назар здригнувся.

Невідомий номер.

Повідомлення.

«13 секунд можуть змінити все.»

Хлопець завмер.

Пальці похололи.

Він швидко відкрив чат.

Повідомлення було надіслане секунду тому.

Назар натиснув на профіль — порожньо. Ні фото. Ні номера. Ні інформації.

І в ту ж мить повідомлення зникло.

Саме.

По спині пробіг холод.

— Та що зі мною?..

Він кинув телефон на ліжко й важко сів поруч.

Мовчання кімнати тепер тиснуло.

Назар перевів погляд на власну руку — і завмер.

Трохи нижче зап’ястка темніла тонка чорна лінія.

Ніби тріщина під шкірою.

Він торкнувся її пальцями.

Шкіра була гарячою.

Лінія ледь помітно світилася.

У двері квартири раптом постукали.

Різко.

Три удари.

Назар здригнувся й подивився на годинник.

02:13.

Стрілка все ще не рухалась.