Розділ 11

Нелла не могла відвести погляду від дівчинки за склом. Та стояла у відчинених дверях вагона, тримаючись однією рукою за поручень, а другою притискала до грудей медальйон. Її обличчя було обличчям Нелли, тільки молодшим, із дитячою округлістю щік і великими очима, у яких застигло очікування.

Мирон зробив крок до скла.

— Лея...

Дівчинка похитала головою.

— Ти знову називаєш мене не тим ім'ям.

Він завмер.

— Але я пам'ятаю тебе.

— Ти пам'ятаєш ту, яку хотів повернути.

Потяг тихо здригнувся, і світло у вагоні стало яскравішим. Нелла помітила, що дівчинка не дивиться на Мирона. Вона дивилася просто на неї, ніби весь цей час чекала саме на цю зустріч.

— Хто ти? — запитала Нелла, хоча відповідь уже починала здогадуватися.

Дівчинка ледь усміхнулася.

— Ти ж знаєш.

— Ти моя пам'ять?

— Частина.

— Та, яку я залишила в коридорах?

— Не зовсім. Ти залишила тут те, що не змогла забрати із собою. Але я не була порожнім місцем, яке чекало, поки ти повернешся.

Нелла відчула, як дитяча версія, що стояла поруч із нею, міцніше стиснула її пальці.

— Не слухай її, — прошепотіла дівчинка. — Вона не повинна була з'явитися.

— Але ж вона схожа на мене.

— Саме тому.

Мирон повільно відступив від скла. Його погляд переходив від однієї дівчинки до іншої, і вперше Нелла побачила в ньому справжнє розгублення.

— Скільки вас? — запитав він.

Ніхто не відповів.

— Я питаю, скільки частин було створено тоді, коли ми розділили її спогади?

Батько Нелли підійшов ближче.

— Дві.

— Ти впевнений?

— Я був присутній, коли ми це зробили.

— Тоді подивися на неї, — Мирон указав на дівчинку у вагоні. — Якщо їх було дві, хто третя?

Батько зблід.

Нелла повільно повернулася до нього.

— Тату, про що він говорить?

— Я не знаю.

— Ти щойно сказав, що був присутній, коли ви розділили мої спогади.

— Так.

— Тоді поясни, чому він питає про третю частину.

Батько подивився на вагон, але відповіді не дав.

Еліана підійшла до скла й уважно роздивилася дівчинку. Її обличчя стало суворим.

— Це неможливо, — промовила вона.

— Ти теж не знала? — запитала Нелла.

— Я знала, що в коридорах залишилося щось, чого не вдалося повернути. Але не думала, що воно набуде окремого образу.

— Що саме?

— Твій перший вибір.

Нелла подивилася на неї, намагаючись зрозуміти значення цих слів.

— Який вибір?

— Той, який ти зробила ще до того, як батьки розділили твої спогади.

За склом дівчинка відпустила поручень і вийшла на край вагона. Потяг не рушав, хоча двері вже почали зачинятися.

— Ти не пам'ятаєш, як усе почалося, — сказала вона. — Ти пам'ятаєш тільки те, що було після.

— Тоді розкажи.

— Я не можу. Ти повинна сама побачити.

— Де?

Дівчинка підняла медальйон.

— Тут.

Нелла машинально торкнулася грудей, де колись носила цей медальйон. Тепер його не було, але вона добре пам'ятала, як знайшла всередині бабусин зошит, як розглядала старі записи й намагалася зрозуміти, чому в них було стільки згадок про двері.

— Медальйон був у бабусі, — сказала вона.

— Бабуся зберігала його для тебе.

— Звідки ти знаєш?

— Вона приходила сюди.

Ці слова змусили Неллу здригнутися.

— Бабуся була в коридорах?

— Так. Вона приходила не один раз, але ніколи не заходила далі дванадцятих дверей.

— Чому?

— Бо знала, що тринадцяті відчиняться лише тоді, коли ти згадаєш, навіщо колись зачинила їх.

Батько раптом повернувся до Еліани.

— Ти знала, що бабуся приходила сюди?

— Знала.

— І мовчала?

— Вона просила мене не розповідати вам.

— Чому?

— Бо тоді ви б почали шукати не Неллу, а те, що вона залишила за тринадцятими дверима.

Нелла відчула, що розмова знову рухається навколо неї, хоча саме її життя лежало в центрі всіх цих таємниць.

— Я хочу знати, що я залишила, — сказала вона.

Еліана повернулася до неї.

— Ти залишила там можливість повернутися.

— Це звучить так, наче я сама зачинила двері.

— Так і було.

— Але навіщо?

— Тому що за ними було щось, що не мало вийти назовні.

Мирон заплющив очі.

— Я попереджав вас, що не можна дозволяти їй згадувати все.

Нелла різко повернулася до нього.

— Ти знав?

— Я здогадувався.

— Про третю частину?

— Я бачив її раніше. Але не розумів, що вона пов'язана з тобою.

— Коли?

— Після того, як уперше відчинив коридор. Я шукав Лею й натрапив на кімнату, у якій стояло три дитячі ліжка. На одному лежала дівчинка, на другому — її відображення, а третє було порожнім.

— І що ти зробив?

— Забрав із кімнати те, що зміг.

— Що саме?

Мирон подивився на дівчинку у вагоні.

— Її ім'я.

Нелла відчула, як у неї похололи руки.

— Ти забрав моє ім'я?

— Ні. Я забрав ім'я тієї, що стояла поруч із тобою. Тоді я ще не знав, що це ти.

Дитяча Нелла відпустила руку дорослої й відступила.

— Ти обіцяв не розповідати, — промовила вона.

Мирон опустив голову.

— Я думав, що зможу захистити тебе.

— Ти завжди так говориш.

Нелла перевела погляд на дівчинку. Тепер вона помітила одну деталь, якої раніше не бачила: на шиї тієї, що стояла у вагоні, був тонкий слід від ланцюжка. Наче медальйон колись висів там постійно, але його зняли багато років тому.

— Як її звали? — запитала Нелла.

Мирон не відповів.

— Як її звали, Мироне?

Він підняв очі.

— Ти назвала її сама.

— Коли?

— У день, коли вперше побачила мене.

Нелла відчула, як у пам'яті щось ворухнулося. Вона побачила старий будинок, довгий коридор і чоловіка, який сидів біля дверей. Маленька дівчинка стояла перед ним, тримаючи в руках дерев'яну іграшку.

— Я не пам'ятаю, — прошепотіла вона.

— Ти назвала її Неллі, — сказав Мирон. — Саме так, як колись називав тебе батько.