Розділ 10

Нелла ще кілька секунд дивилася на Еліану, намагаючись зрозуміти, чому після її слів Мирон здавався їй чужішим, ніж будь-коли раніше. Вона знала його голос, звички, навіть те, як він відводив погляд, коли хотів приховати правду. Але зараз перед нею стояла людина, про яку вона, здавалося, нічого не знала.

— Ти сказала, що він відкрив коридор першим, — нарешті промовила Нелла. — Навіщо?

Еліана не поспішала відповідати. Вона дивилася на Мирона так, ніби чекала, що він сам наважиться розповісти правду.

— Запитай у нього, — сказала вона. — Адже він так довго переконував тебе, що прийшов сюди заради тебе.

Нелла повернулася до Мирона.

— Це правда?

Він провів долонею по обличчю, а тоді опустив руку. Його погляд ковзнув до тринадцятих дверей, на яких не було ані ручки, ані замкової щілини. Лише тонка вертикальна лінія, що нагадувала шрам на старій шкірі.

— Так, — відповів він.

— Ти створив ці коридори?

— Ні. Я знайшов перший із них. А потім зробив те, чого ніхто до мене не наважувався зробити.

— Що саме?

— Попросив двері повернути людину.

Нелла відчула, як усередині щось стислося. Вона пригадала слова батька, його старі записи, нескінченні згадки про зникнення людей, які начебто ніколи не існували. Тоді їй здавалося, що батько просто намагався знайти пояснення власному горю, але тепер усе набувало іншого значення.

— Кого ти хотів повернути?

Мирон заплющив очі.

— Мою доньку.

Дитяча Нелла, яка весь цей час стояла трохи позаду, підняла голову. Вона дивилася на Мирона без страху, але в її очах з'явилося щось схоже на впізнавання.

— У тебе була донька? — тихо запитала Нелла.

— Була.

— Що з нею сталося?

— Вона померла, коли їй було шість років.

У коридорі стало тихо. Навіть слабке мерехтіння світла над дверима припинилося, ніби сам простір прислухався до його слів.

— Я не розумію, — прошепотіла Нелла. — Якщо ти шукав свою доньку, до чого тут я?

— До всього, — відповіла замість нього Еліана. — Саме тому він так довго залишався поруч із тобою. Він побачив у тобі те, що колись утратив, і вирішив, що цього разу зможе виправити свою помилку.

— Ти говориш про мене так, наче я була для нього заміною.

— Спочатку так і було.

Мирон різко повернувся до Еліани.

— Замовкни.

— Ти хочеш, щоб вона й далі вірила, ніби зустріч із нею була випадковістю?

— Я сказав, замовкни!

Його голос ударився об стіни й повернувся глухим відлунням. Дитяча Нелла здригнулася, а на тринадцятих дверях на мить проступили обриси долоні.

Нелла помітила це.

— Чому двері реагують на нього?

Еліана подивилася на знак на її долоні.

— Тому що він знає, як їх відчиняти. Але тепер вони впізнають і тебе.

— Я хочу почути все від нього, — сказала Нелла. — Без твоїх загадок.

Мирон довго мовчав. Потім повільно сів на підлогу біля стіни, наче раптом перестав відчувати власну вагу.

— Її звали Лея, — почав він. — Я не завжди був Мироном. Колись мене звали Данилом, і я жив у звичайному місті, мав роботу, дружину й маленьку доньку. Я не знав про коридори, хранителів чи двері, які можуть зберігати людські спогади. Після смерті Леї я шукав будь-який спосіб почути її голос хоча б ще раз. Спочатку мені вистачило б одного сну, потім я хотів побачити її на фотографії такою, якою вона була до хвороби. А згодом перестав задовольнятися навіть цим.

Він подивився на свої руки.

— Я почав збирати історії людей, які бачили померлих у дзеркалах, чули їх на вокзалах або знаходили в старих будинках речі, яких ніколи там не було. У більшості випадків це були спогади, змішані з болем. Але одного разу я натрапив на запис про двері, які з'являлися в будинку після опівночі. За ними нібито можна було побачити того, кого людина втратила.

— Ти знайшов їх? — запитала Нелла.

— Так. У будинку, де колись жила Еліана.

Жінка ледь помітно всміхнулася.

— Ти прийшов туди з фотографією доньки, — промовила вона. — Із синім дитячим пальтом у руках. Ти думав, що двері відчиняться, якщо ти назвеш її ім'я.

— Я не знав, що ти була там, — сказав Мирон.

— Я була там задовго до тебе.

— Ти сказала, що можеш допомогти.

— Я сказала, що можу показати тобі місце, де зберігаються незавершені повернення. Ти сам вирішив, що це означає повернути мертву дитину.

Нелла відчула, як холод повільно піднімається від пальців до плечей.

— Що таке незавершене повернення?

Еліана підійшла ближче до стіни, де висіла родинна фотографія. Провела пальцями по її краю, і зображення змінилося. Тепер на ньому було не четверо людей, а п'ятеро. Поруч із Мироном стояла маленька дівчинка в синьому пальті. Її обличчя було трохи розмитим, але усмішка здавалася живою.

— Коли людина помирає, її життя завершується, — пояснила Еліана. — Але пам'ять про неї залишається в тих, хто любив її. Коридори виникли через спробу відокремити спогад від того, хто його зберігає. Перший коридор був створений для однієї людини, яка не могла прийняти втрату. Мирон відкрив його, а потім почав розширювати простір, шукаючи спосіб пройти далі.

— Тобто він створив інші двері?

— Він створив умови, за яких вони могли з'явитися. Кожна нова спроба повертала щось із того, що мало залишитися в минулому. Спочатку голоси, потім обличчя, імена, чужі спогади. А згодом коридори почали самі знаходити людей, у яких було достатньо болю, щоб відчинити їх.

— І що сталося з його донькою?

Еліана відвела погляд від фотографії.

— Він побачив її.

— Ти ж сказала, що двері не повертають мертвих.

— Я сказала, що вони не повертають їх такими, якими ті були за життя.

Мирон підняв голову.

— Вона говорила зі мною. Я чув її кроки, бачив її волосся, міг торкнутися її руки. Вона пам'ятала мене, Нелло. Вона знала, як я називав її перед сном, пам'ятала нашу останню прогулянку. Я думав, що це вона.

— А потім? — запитала Нелла.

— Потім вона почала забувати.