Розділ 9

Нелла не відразу зрозуміла, що саме її налякало в цих словах. Можливо те, що батько назвав її донькою так само як колись, коли вона ще була маленькою,а  можливо остання частина його прохання, адже він прийшов забрати щось обіцяне, хоча вона не пам'ятала жодної обіцянки.

Вона стояла посеред вітальні, дивлячись на вхідні двері, і намагалася відновити в пам'яті той день, коли востаннє бачила батька живим, але спогад знову розсипався.

Замість обличчя вона бачила лише темний силует біля вікна, замість слів — незрозумілий шум, схожий на радіоперешкоди. Їй здавалося, що хтось навмисно вирізав із її пам'яті найважливішу частину тієї історії, залишивши тільки відчуття провини.

— Ти ж знаєш, що я не можу відчинити, — прошепотіла вона.

За дверима запала тиша, а потім батько відповів:

— Можеш, Неллі. Ти вже робила це раніше.

Вона повільно повернула голову до коридору квартири.,усі внутрішні двері були зачинені, хоча ще хвилину тому спальня матері стояла відчиненою. Навіть двері до кухні зникли за гладкою стіною, на якій тепер виднівся старий годинник.

Стрілки показували без десяти три,Нелла знала цей годинник,він завжди поспішав на сім хвилин, і мама ніяк не могла змиритися з тим, що його потрібно полагодити. Вона говорила, що краще вже мати трохи зайвого часу, ніж постійно кудись запізнюватися, але тепер годинник ішов назад.

— Що ти хочеш забрати? — запитала Нелла.

— Те що ти залишила мені.

— Я нічого тобі не залишала.

— Ти була дитиною,ти не могла зрозуміти що робиш.

Вона відчула як усередині щось стиснулося.

— Тоді чому ти змусив мене пообіцяти?

За дверима почувся тихий видих,він був настільки близьким, що Неллі здалося ніби батько стоїть просто за тонкою дерев'яною перегородкою, поклавши долоню на замок.

— Я не змушував тебе, доню.

— Ти брешеш.

— Я намагався тебе врятувати.

Ці слова пролунали так само, як колись у дитинстві, коли батько повертався додому пізно, а мама запитувала чому він знову залишив Неллу саму. Тоді він завжди знаходив пояснення, але тепер вона вперше замислилася, чи справді всі ті пояснення були правдою.

Нелла зробила крок до дверей і саме тоді побачила під ними тонку смужку світла,вона не була схожа на світло з під'їзду,воно мало дивний жовтуватий відтінок, а на підлозі утворювало вузьку лінію яка повільно рухалася в її бік, наче хтось по той бік проводив ліхтарем уздовж порога.

Нелла присіла й помітила маленький аркуш паперу, який лежав просто біля її ноги,вона не бачила як він прослизнув під дверима, але тепер він був тут.

На пожовклому папері нерівним дитячим почерком було написано:

«Не віддавай йому ім'я».

Нелла завмерла,це був її почерк,вона впізнала характерну нахилену літеру «я», яку ще в молодших класах намагалася виправити, але так і не змогла. Під написом стояла маленька цифра — тринадцять.

— Що це означає? — запитала вона, підводячись.

Батько за дверима більше не відповідав, натомість із глибини квартири долинув звук, який змусив її різко обернутися.Хтось відчинив шафу в передпокої.

Нелла повільно подивилася туди,дверцята старої шафи де мама зберігала зимові речі, були прочинені, а з темряви визирав край дитячого пальта, того самого синього пальта, у якому Нелла колись загубилася на вокзалі.

Вона пам'ятала той день, принаймні тепер їй здавалося що пам'ятала.Мама тримала її за руку, батько ніс  ніс валізу, а потім вони опинилися біля дверей, яких не мало бути на вокзалі. Батько сказав що вони повинні зайти ненадовго, а мама заперечила. Вони сперечалися, але Нелла не чула слів, бо дивилася на власне відображення у склі,там стояла інша дівчинка ,трохи старша за неї,і вона не була сама.

— Не підходь до шафи, — почувся голос Мирона.

Нелла обернулася так швидко, що папір випав із її рук. Він стояв біля входу до вітальні, його обличчя було блідим, а погляд раз у раз повертався до вхідних дверей.

— Ти знайшов мене, — сказала вона.

— Я шукав тебе відтоді, як ти зникла.

— Але ти не міг потрапити сюди.

— Я знаю.

— Тоді як?

Мирон не відповів одразу,він підійшов ближче, але зупинився, помітивши папір на підлозі.

— Ти прочитала?

Нелла кивнула,він заплющив очі, ніби саме цієї 

відповіді боявся найбільше.

— Що означає ім'я? — запитала вона. 

— Яке ім'я я не повинна віддавати?

— Твоє.

— Моє ім'я — Нелла.

— Так тебе називають тепер.

Вона відчула як холод повільно підіймається від долонь до плечей.

— А як мене називали раніше?

Мирон подивився на неї, але не вимовив жодного слова.

За вхідними дверима знову тричі постукали, зробили паузу, а потім ударили ще чотири рази,цього разу Мирон відступив.

— Ми повинні йти, — сказав він.

— Ти постійно повторюєш це, але ніколи не пояснюєш куди саме.

— Туди, де він не зможе тебе знайти.

— Ти говориш про мого батька так, ніби він чудовисько.

— Я говорю про того, хто навчився користуватися твоїми спогадами краще ніж ти сама.

Нелла перевела погляд на двері, потім на Мирона,

— а ти звідки знаєш що він не має на це права?

Він опустив очі,і цього разу вона помітила те, чого раніше не бачила: на його зап'ясті була тонка біла смуга, наче колись там довго носили браслет або затягували мотузку. Така сама смуга була на зап'ясті чоловіка, якого вона бачила у дзеркалі біля п'ятого коридору.

— Мироне, — тихо сказала вона. 

— Що сталося тієї ночі?

Він підняв голову.

— Тієї ночі ти відчинила тринадцяті двері.

— І що було далі?

— Ти попросила мене залишитися з тобою.

— Я попросила?

— Так.

— А ти погодився?

Мирон довго мовчав перш ніж відповісти:

— Ні, Нелло, я не зміг.

За його спиною стіна ледь помітно здригнулася,на ній проступили обриси дверей яких раніше не було. Вони не мали ручки, замка чи номера, лише посередині виднівся невеликий круглий знак, схожий на слід від чиєїсь долоні.Нелла відчула що вже бачила його,але не тут, а в дитинстві,і раптом зрозуміла:  тринадцятий коридор не з'явився випадково. Він виникав щоразу, коли хтось намагався змусити її згадати те, що вона колись сама вирішила забути.