Розділ 8

Нелла йшла повільно, намагаючись не загубити сліди, що вели вздовж стіни до далекого повороту. Вони були зовсім маленькими, з чіткими відбитками пальців, наче дитина ступала по тонкому шару борошна, хоча під ногами лежав сірий пил, у якому не залишалося жодного сліду від її власного взуття. Нелла кілька разів озиралася, перевіряючи, чи не з'явилися позаду інші відбитки, проте за нею тягнулася лише чиста підлога. Коридор дозволяв їй бачити дорогу, якою колись пройшла маленька Нелла, але не залишав жодного доказу, що теперішня Нелла справді була тут.

— Чому ти не залишаєш слідів? — запитала вона Мирона.

— Тому що ти ще не вирішила, чи хочеш залишитися.

— Я не збираюся залишатися в цьому місці.

— Ти так кажеш від самого початку, але щоразу, коли знаходиш щось важливе, йдеш далі.

— А що я маю робити? Повернутися додому й удавати, що нічого не сталося?

Мирон зупинився. У слабкому світлі, яке невідомо звідки проникало до проходу, його обличчя здавалося старішим, ніж раніше. Нелла вже помічала, що він змінюється залежно від того, які двері вони проходять: іноді виглядає майже її ровесником, іноді в його очах проступає втома людини, яка прожила набагато більше років, ніж могла б пояснити зовнішність.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла різницю між пошуком правди й бажанням покарати себе за те, чого ти не пам'ятаєш, — сказав він. — Ти весь час намагаєшся знайти в минулому свою провину, ніби, якщо зможеш назвати її, то нарешті отримаєш право рухатися далі. Але ти була дитиною, Нелло. Навіть якщо ти зробила вибір, наслідки якого досі впливають на інших, це не означає, що відповідальність за все лежить на тобі.

— Тоді чому ви всі поводитеся так, ніби я повинна щось виправити?

— Тому що ми не знаємо, чи можна це виправити. І кожен із нас боїться, що ти спробуєш.

Нелла хотіла запитати, чого саме боїться він, але в ту мить сліди повернули за ріг. Вона пішла далі й опинилася перед низькими дверима, майже повністю схованими в стіні. На них не було ні номера, ні напису, лише маленька кругла заглибина на рівні її долоні. Дерево потемніло від часу, а нижній край був подряпаний так, ніби хтось багато разів намагався просунути під нього тонкий предмет.

Нелла дістала латунний ключ.

Він виявився теплішим, ніж раніше, і три короткі риски на круглій голівці тепер нагадували їй три лінії, які вона бачила на дзеркалі біля п'ятих дверей. Вона вставила ключ у заглибину, але замка там не було. Метал лише торкнувся дерева, і зсередини пролунав тихий клац, наче хтось відповів на умовний сигнал.

Двері відчинилися самі.

За ними була маленька кімната, освітлена жовтою лампою під стелею. Вона скидалася на комірчину зі спогаду: вузькі полиці, коробки, складені одна на одну, старий стілець і невеликий стіл біля стіни. Проте тут усе виглядало так, ніби кімнату покинули лише кілька хвилин тому. На столі лежали олівець і розгорнутий зошит, біля ніжки стільця стояла чашка з недопитою водою, а на підлозі валялася дерев'яна стружка.

Нелла переступила поріг і відразу відчула запах дерева, пилу й м'яти. Останній запах був їй знайомий: мати часто клала сухе листя м'яти в маленькі полотняні мішечки й ховала їх у шафах, щоб одяг зберігав свіжість. Нелла підійшла до полиці й побачила один із таких мішечків, але тканина на ньому була вицвілою, а зав'язка — розірваною.

— Це була мамина кімната? — запитала вона.

— Ні, — відповів Мирон, залишаючись біля дверей. — Але вона тут бувала.

— А ти?

— Так.

Нелла повернулася до нього, та він не пояснив нічого більше. Вона вже навчилася помічати, коли Мирон справді не знає відповіді, а коли просто намагається відтягнути момент, у який муситиме її вимовити. Зараз він дивився не на неї, а на стіну навпроти столу, де висіло невелике дзеркало в темній дерев'яній рамі.

Нелла відразу зрозуміла, що це те саме дзеркало, про яке говорив батько.

Воно було заввишки приблизно з її передпліччя, з тріснутою рамою й потемнілими металевими кріпленнями. Скло здавалося звичайним, але в ньому не відображалися ні кімната, ні Мирон, ні сама Нелла. Замість цього вона бачила темну поверхню, схожу на воду в глибокому колодязі, і тонку смугу світла десь унизу. Коли вона нахилилася ближче, світло змістилося, ніби за склом хтось пройшов повз.

— Воно показує те, що приховане? — запитала Нелла.

— Іноді.

— А іноді?

— Показує те, що приховуєш ти сама.

Нелла піднесла руку до скла, але зупинилася, не торкнувшись його. Їй згадалося попередження матері: не дозволяти їй шукати тринадцяті двері. Тоді вона сприйняла ці слова як спробу приховати правду, проте тепер почала розуміти, що мати могла боятися не самого відкриття, а того, що Нелла побачить і зробить після нього.

— Що я побачу, якщо торкнуся?

— Не знаю, — відповів Мирон. — Це дзеркало не показує однакове двічі.

— Ти вже торкався його?

— Так.

— І що побачив?

Він помовчав, а тоді сказав:

— Людину, яку я не зміг урятувати.

Нелла не стала розпитувати. У його голосі було щось настільки особисте, що вона вперше за довгий час відчула не підозру, а небажання завдавати йому болю. Проте це не означало, що вона збиралася відступати. Вона прийшла сюди не для того, щоб збирати чужі таємниці й залишати власну нерозгаданою.

На столі лежав зошит із темно-зеленою обкладинкою. Нелла відкрила його й побачила на першій сторінці дату, написану знайомим почерком. Це був почерк її матері, хоча сама Нелла ніколи не бачила, щоб та писала настільки дрібно. Під датою стояло коротке речення: «Якщо Нелла знову знайде кімнату, значить, ми втратили час».

Вона перегорнула сторінку.

«Сьогодні вона запитала, чому тато не повертається. Я сказала, що він далеко. Вона подивилася на мене й відповіла, що далеко — це коли можна дійти, а тато перебуває там, куди не можна йти ногами. Я не знаю, звідки вона це почула. Мирон стверджує, що дитина не могла сама побачити двері, але я пам'ятаю, як вона стояла перед дзеркалом і розмовляла з кимось, кого не було в кімнаті».