Розділ 7

Нелла дивилася на Мирона й намагалася вмістити його слова в ту картину минулого, яку збирала все життя. Він просив її відмовитися від можливості врятувати батька. Не переконував почекати, не застерігав від небезпеки, не пропонував іншого шляху. Просив відмовитися.

— Ти розумієш, що щойно сказав? — запитала вона.

Мирон не відвів погляду.

— Так.

— Тоді поясни мені, що означає «врятувати». Від чого я мала його рятувати? І чому п’ятирічна дитина взагалі повинна була щось вирішувати за дорослих?

— Тому що дорослі вже вирішили за тебе, — озвався Арсен.

Він стояв трохи осторонь, майже біля самого краю темного проходу,на його обличчі застиг вираз людини яка щойно побачила давню рану й зрозуміла, що вона ніколи не загоювалася. Нелла помітила як він стискає пальці, на правій руці біля великого пальця білів тонкий шрам, якого вона раніше не помічала.

— Ти теж був там, — сказала вона.

Арсен повільно кивнув.

— Так.

— І знав що я зробила?

— Я знав що ти вибрала, але не знав усього що передувало цьому вибору.

— Зручно,у кожного з вас є шматочок правди, і кожен вважає що має право вирішувати, скільки мені можна знати.

— Ми не маємо такого права, — відповів Мирон.

— Тоді чому досі мовчите?

На це він не знайшов відповіді відразу,і ця коротка затримка розлютила Неллу більше ніж будь-яка відверта брехня. Вона вже втомилася від мовчання яке маскували турботою від попереджень без пояснень, і від дверей за якими їй показували лише стільки скільки вважали безпечним.

Нелла повернулася до білих дверей, коло вічка було темним, немов хтось ізсередини приклав до нього долоню. Вона торкнулася дерева, сподіваючись відчути тепло дитячої руки, але поверхня виявилася холодною.

— Я хочу повернутися туди.

— Зараз не вийде, — сказав Мирон.

— Ти вже вирішив і це?

— Подивися на двері.

Вона хотіла відмовитися, проте все ж придивилася. По білому полотну проступали тонкі сірі лінії,спершу вони нагадували подряпини, але поступово складалися в малюнок: яблуня, кам'яна огорожа, лава під вікном. Далі — силуети трьох дорослих,один стояв біля дерева, другий тримав маленьку дівчинку за руку, а третій був майже стертий, ніби пам'ять не могла вирішити чи дозволено йому залишатися в цій сцені.

Нелла торкнулася силуету третього чоловіка.

— Чому його обличчя немає?

— Тому що ти його не запам'ятала, — відповів Мирон.

— Я бачила його, я впізнала що Арсен його боїться.

— Ти бачила його тепер, — сказав Мирон, — але тоді можливо дивилася зовсім в інший бік.

— Тоді звідки я знаю що він сказав мені вибрати?

— Бо пам'ять зберігає не лише те на що ми дивимося. Іноді вона зберігає слова навіть коли обличчя зникає.

Нелла провела пальцями по лініях,на мить їй здалося що за дверима знову шелестить листя, а десь далеко скрипить стара гойдалка. Вона навіть відчула запах стиглих яблук і вогкої землі після вечірнього поливу. Усе було настільки справжнім, що захотілося заплющити очі й дозволити спогаду затягнути її всередину.

Та з глибини дверей долинув інший звук, тихий металевий стукіт,Нелла відсмикнула руку.

— Що це?

Мирон різко підвів голову,стук повторився ,три короткі удари, пауза, ще один. Наче хтось із того боку пробував ключ у замку, але не міг повернути його до кінця.

Арсен зблід.

— Відійди від дверей.

— Чому?

— Нелло, відійди!

Вона не послухалася, її погляд був прикутий до маленького кола вічка,за ним щось рухалося. На темному тлі з'явилася вузька смужка світла, а потім — кінчик чорного ключа, він увійшов у замкову щілину зсередини.Нелла впізнала його відразу,тринадцятий зарубок.

— Це той ключ який тримала дівчинка, — прошепотіла вона.

Мирон схопив її за зап'ястя й відтягнув від дверей, цього разу його рух був таким різким, що Нелла ледь не втратила рівновагу.

— Не торкайся його!

— Відпусти мене!

Вона вирвала руку,на шкірі залишилися червоні сліди від його пальців.

— Ти казав що двері не відчиняться, — промовила вона, — але хтось намагається їх відчинити з іншого боку. Хто?

Мирон подивився на Арсена, той похитав головою наче благав його не відповідати,і саме тоді Нелла зрозуміла: вони бояться не того що вона сама відчинить тринадцяті двері,вони бояться що хтось відчинить їх раніше за неї.

— Хто там? — повторила вона голосніше.

За дверима запала тиша, потім пролунав дитячий  голос:

— Нелло, вони знову не сказали тобі навіщо ти залишила ключ?

Нелла відчула як холонуть пальці, голос належав  маленькій дівчинці з червоної сукні. Тій, яку вона щойно бачила у спогаді,але цього разу в голосі не було дитячої розгубленості,віін звучав спокійно, майже доросло.

— Що я повинна була зробити? — запитала Нелла.

— Ти пам'ятаєш, що тобі сказав чоловік біля яблуні?

— Він сказав, що я повинна вибрати.

— Ні, перед цим.

Нелла заплющила очі,вона знову побачила подвір'я, вечірнє небо, батька, який стояв біля дерева. Побачила руку незнайомця на своєму плечі, почула як Арсен вимовляє: «Тільки не він». Між цими фрагментами залишалася порожнеча — широка, темна, ніби хтось вирізав із пам'яті цілу хвилину.

— Я не пам'ятаю.

— Пам'ятаєш, — відповіла дівчинка. — Просто ти шукаєш слова, а треба згадати що ти тоді побачила.

Стукіт припинився,чорний ключ повільно зник із вічка.

Нелла відступила на крок, вона намагалася повернутися до того вечора подумки, але щоразу натикалася на одне й те саме: батько був живий, незнайомець тримав її за руку, а Мирон просив відмовитися від порятунку. Проте ніхто не пояснював, де саме перебував її батько і чому його потрібно було рятувати.

— Мироне, — сказала вона, не розплющуючи очей.

 — Ти сказав що просив мене відмовитися від можливості врятувати батька. Отже, ти знав що він іще живий?

— Так.

— Ти знав де він?

— Так.

— І знав що станеться якщо я погоджуся?

Мирон мовчав довше, ніж раніше.