Розділ 6

Двері відчинилися.

Нелла не одразу зробила крок уперед.

За ними не було квартири, сходової клітки чи кімнати, яку вона могла б упізнати. Там починався довгий коридор.

Він здавався старим, хоча стіни були чистими. По обидва боки тягнулися двері. Однакові на перший погляд, але кожні мали щось своє: різний колір ручки, подряпину на дереві, маленьку тріщину, пляму, яку неможливо було пояснити.

Світло під стелею горіло через одну лампу, десь далеко воно миготіло.

Нелла вдивлялася в темряву.

— Тату?

Відповіді не було,вона озирнулася на Мирона.

Той залишався біля дверей.

— Ти не йдеш?

— Ні.

— Чому?

— Бо мене тут більше не повинно бути.

— Ти сам сказав, що був тут.

— Був.

— Тоді знаєш, що там.

Мирон опустив погляд.

— Знаю достатньо, щоб не хотіти повторювати це.

Нелла хотіла щось відповісти, але з коридору долинув звук.

Дитячий сміх,вона застигла.

— Це вона?

Мирон кивнув.

— Твоя пам'ять.

— Ти так і будеш називати все, що тут відбувається, пам'яттю?

— А як ти хочеш це назвати?

Нелла подивилася вглиб коридору.

— Правдою.

Мирон нічого не відповів,вона переступила поріг.

Щойно її нога торкнулася підлоги, двері за спиною зачинилися.

Нелла різко обернулася.

— Мироне!

Він залишився по той бік.

Двері між ними стали звичайними,без дзеркала,без ручки, без жодної ознаки того, що вони щойно були відкриті.

Мирон поклав долоню на дерево.

— Нелло.

— Відчини!

— Я не можу.

— Спробуй!

— Я вже пробував.

Його голос прозвучав так тихо, що вона ледве почула.

— Двадцять вісім років тому.

Нелла притиснула долоню до дверей.

— Що сталося?

Мирон довго мовчав.

— Твій батько зайшов першим.

— І?

— Ми думали, що зможемо повернутися.

— Ми?

— Я, Арсен і твій батько.

Нелла відчула, як холонуть пальці.

— А мама?

Мирон подивився на неї.

— Твоя мама прийшла пізніше.

— Навіщо?

— Забрати тебе.

— Від кого?

Він не відповів.

— Мироне, від кого вона мене забирала?

— Від тебе самої.

Нелла насупилася.

— Що це означає?

— Ти тоді вже знала про коридор.

— Мені було п'ять років.

— Саме тому ми й не зрозуміли, наскільки все серйозно.

За дверима настала тиша,Нелла повільно опустила руку.

— Що я знала?

Мирон заплющив очі.

— Ти могла знаходити двері.

— Які двері?

— Ті, яких не існувало.

Нелла згадала слова маленької себе.

Там, де їх немає.

Вона відчула, як по спині пройшов холод.

— Тринадцяті?

Мирон кивнув.

— Тоді їх було дванадцять.

Нелла подивилася вперед.

— А тринадцяті?

— Їх не було.

— Але вони існували?

— Саме це й було проблемою.

Нелла рушила коридором,її кроки відбивалися від стін,

 але звук повертався із затримкою, вона ступила ще раз.

Крок.

І через кілька секунд із темряви пролунало:

Крок.

Нелла зупинилася,вона більше не була впевнена,що

 звук належить їй.На стіні праворуч висіла фотографія,

Нелла підійшла ближче,на ній була її родина.

Батько сидів на стільці, Мама стояла поруч,а сама Нелла,маленька , сиділа у батька на руках.

П'ять років,червона сукня,те саме подряпане коліно,

але на фотографії було ще дещо.

Позаду них стояв Мирон, молодший ніж зараз,і поруч 

 із ним  Арсен,Нелла торкнулася фотографії.

— Цього не може бути.

На знімку всі дивилися в камеру, крім Арсена, він 

дивився прямо на маленьку Неллу.

Нелла нахилилася ближче,на задньому плані виднілися двері,ті самі, без номера,з маленьким 

 дзеркалом.

— Ця фотографія… де вона зроблена?

Мирон відповів з-за дверей:

— У цьому коридорі.

Нелла відсмикнула руку.

— Але хто її зробив?

Мовчання.

— Мироне?

Він не відповів.

Тоді в кінці коридору засвітилася лампа,потім наступна,і ще одна .

Світло почало рухатися до Нелли, наче хтось ішов 

 назустріч,вона зробила крок назад.

— Тату?

Із темряви почувся голос:

— Я тут.

Нелла завмерла,вона знала цей голос ,знала його краще за будь-який спогад.

— Покажися.

— Не поспішай.

— Я чекала двадцять вісім років.

— Ні, Неллі.

Голос став ближчим.

— Ти чекала набагато довше.

Нелла відчула, як у неї перехопило подих.

— Що ти маєш на увазі?

У кінці коридору з'явився чоловік, спочатку вона 

 побачила силует,потім плечі,темне волосся , обличчя .

Їй не потрібно було бачити його повністю,вона впізнала б його навіть у темряві,її батько.

Такий, яким вона пам'ятала його з дитинства,не старший,не хворий,не змінений часом.

Таким він залишився у її пам'яті,Нелла зробила крок.

— Тату…

Він усміхнувся.

— Привіт, Неллі.

Її очі наповнилися сльозами,вона хотіла кинутися до

нього, але щось зупинило,не страх, відчуття щось було 

 неправильно.Батько стояв навпроти, але його тінь

 лежала в інший бік,Нелла подивилася на підлогу ,

чоловік стояв під лампою,тіні від нього не було.

— Ти справді мій батько?

Усмішка зникла.

— Я твій батько.

— Це не відповідь.

Він зробив крок до неї.

— Ти стала дуже схожою на матір.

— Де вона?

Він зупинився.

— Ти ще не готова її побачити.

— Чому?

— Бо спочатку ти маєш згадати, що зробила,Нелла 

відчула роздратування.

— Я була дитиною.

— Так.

— Мені було п'ять.

— Саме тому тобі ніхто не повірив.

— У що?

Батько подивився на двері за її спиною.

— У те, що ти бачила.

Нелла мовчала.

— Що я бачила?

Він відповів не одразу.

— Те, що знаходиться за тринадцятими дверима.

У Нелли пересохло в горлі.

— Що там?

Батько подивився їй просто в очі.