Розділ 6

Нелла ще кілька секунд стояла біля комори, не наважуючись торкнутися напису, пальці самі потягнулися вперед, але зупинилися за кілька сантиметрів від стіни. Вона раптом відчула дитячий, майже безглуздий страх: якщо провести пальцем по цифрі щось зміниться. 

— Заспокойся, 

— тихо сказала вона собі. 

— Це просто олівець.

 Слова прозвучали переконливо лише наполовину, Нелла повернулася на кухню, взяла телефон і сфотографувала напис. Камера кілька разів не могла сфокусуватися, на екрані цифра розпливалася, хоча стіна була зовсім близько. Вона зробила ще один знімок, цього разу зображення вийшло чітким, але цифри на фотографії не було. Нелла подивилася на стіну 13, потім на телефон.,порожня сіра поверхня. Вона зробила третій знімок,те саме. 

— Чудово, 

— пробурмотіла вона.

 — Тепер я ще й розмовляю сама з собою.

 Нелла повернулася до столу й відкрила блокнот,під попереднім списком додала новий пункт: 

«Напис у коморі,фотографія його не бачить». 

Вона сама здивувалася тому, що записала це спокійно, майже по-робочому. Мабуть, так мозок намагався повернути контроль,якщо щось можна записати, перевірити й порівняти, воно вже не здається настільки страшним. Погляд упав на карту, Нелла знову взяла її до рук, тепер вона розглядала кожну лінію уважніше. Деякі проходи нагадували вулиці старого району, інші взагалі не мали аналогів у сучасному місті, у центрі карти була темна пляма, від якої розходилися тринадцять вузьких коридорів. Одинадцять із них закінчувалися тупиками, дванадцятий виходив за межі карти, а тринадцятий... Нелла провела пальцем по лінії й відчула, як шкіра вкрилася мурашками,він повертався до самого центру. Вона взяла лупу,на перетині ліній був маленький напис, майже непомітний через старий шар чорнила. 

«Початок завжди знаходиться там, де ти його залишила.»

 Нелла відкинулася на стілець.

 — Що це взагалі означає?

 Відповіді звичайно не було,о другій ночі вона вирішила  що завтра піде до архіву раніше за всіх. Їй потрібно було знайти старі плани будинку, документи про пожежу, та все що стосувалося 1993 року. Особливо — матеріали пов'язані з її батьком. Після цієї думки вона нарешті відчула втому, Нелла сховала карту в папку, поклала її в нижню шухляду столу й замкнула на ключ. Потім перевірила двері квартири, раз, другий, для певності — третій. Вона вже збиралася йти спати, коли з коридору долинув тихий звук, наче хтось провів долонею по стіні, Нелла зупинилася.,звук повторився  цього разу ближче, вона повільно повернула голову до комори, дверцята були зачинені. Нелла залишилася стояти посеред кімнати прислухаючись, і тоді почула голос, дитячий, тихий, майже сонний. 

— Нелло... 

Вона перестала дихати, голос був знайомим, дуже знайомим. Не тому що вона колись його чула, а тому що це був її власний голос, тільки дитячий. З комори знову долинуло: 

— Нелло, ти ж обіцяла мене не залишати.

 Нелла відступила на крок, вона не пам'ятала цієї обіцянки,але десь глибоко всередині вже знала кому її дала.

. Нелла відступила на крок.
— Нелло, ти ж обіцяла мене не залишати.
Голос долинав із комори, але тепер вона вже не могла змусити себе підійти до дверей. Дитячий голос був тихим, трохи хрипким після сну, і саме тому впізнати його було так легко. Вона пам'ятала цей голос, не конкретну розмову, не слова, а його звучання. Так вона говорила сама  коли їй було років п'ять чи шість.
Нелла повільно сіла на край дивана,вона намагалася 
пригадати, коли востаннє чула власний голос із дитинства. 

У старих відеозаписах? Можливо мати  колись знімала її на маленьку камеру, але більшість касет давно припадала пилом у батьківській квартирі. Після смерті батька мати не любила їх переглядати.Дивно,але зараз
Нелла подумала саме про них.
— Це неможливо, 

— прошепотіла вона.
З комори більше нічого не долинало.
Вона підвелася,цього разу страх відступив перед цікавістю, Нелла підійшла до дверей і взялася за ручку,
двері відчинилися легко.
Усередині пахло картоном, старою тканиною й пилом, усе було на своїх місцях. Нелла ввімкнула світло й почала перебирати коробки.
Перша — зимовий одяг.
Друга — старі книги.
У третій лежали її дитячі речі,вона витягла маленьку
рожеву сукню яку пам'ятала ще з фотографій. Під нею знайшла пару червоних чобітків, дитячий альбом і коробку з кольоровими олівцями.Нелла сіла прямо на
 підлогу,вона не відкривала цю коробку багато років.
На кришці дитячим почерком було написано її ім'я.
НЕЛЛА.
Вона провела пальцем по літерах, дивно,але почерк був знайомий, Нелла відкрила коробку, всередині 
 лежали олівеці та кілька зламаних фломастерів, маленька гумка у формі ведмедика і складений учетверо аркуш паперу.Вона розгорнула його, дитячий  малюнок, будинок,дівчинка біля нього, 13 дверей.
Нелла завмерла,вона не пам'ятала, що коли-небудь
 малювала це.
Під малюнком кривими дитячими літерами було написано:
«Я живу на п'ятому поверсі, але моя кімната нижче.»
Нелла перечитала речення кілька разів.
— Що ти хотіла цим сказати?
Відповіді звичайно не було, вона перевернула аркуш.
На зворотному боці стояла дата,17 жовтня 1998 року.
Нелла заплющила очі,їй було п'ять.
Саме в цьому віці, за словами матері, вона почала говорити про «інший будинок».
Мати завжди пояснювала це дитячою фантазією.
Нелла піднесла аркуш ближче до лампи,у нижньому 
 куті був намальований маленький чорний кружечок.
Вона вже хотіла відкласти малюнок, коли раптом відчула запах,дим .
Той самий запах, який відчула від карти,Нелла різко 
підвела голову, запах ішов від малюнка.
Вона покрутила аркуш у руках, але нічого не побачила.
Тоді за її спиною щось упало,Нелла обернулась,на 
 підлозі лежала стара дерев'яна коробка .Вона була
невеликою, приблизно двадцять сантиметрів завдовжки,з металевою застібкою.Нелла не пам'ятала
 її серед своїх речей,вона підняла коробку.
На кришці був вирізаний той самий знак, який вона бачила на карті. Лабіринт.
Серце забилося швидше, застібка була замкнена.
Нелла пошукала ключ, але його ніде не було,вона вже
збиралася відкласти коробку, коли помітила невелику щілину між дошками,всередині щось лежало, папір.
Нелла обережно підчепила його нігтем і витягла маленький конверт,на ньому було написано:
«Неллі. Відкрити після двадцять восьмого дня народження.»
Вона довго дивилася на напис,їй стало важко дихати.
Двадцять восьмий день народження був два місяці тому.Хтось знав,хтось підготував це заздалегідь,і якщо
 дата була справжньою, то конверт залишили для неї ще тоді, коли вона була дитиною.
Нелла сіла на підлогу й обережно відкрила його, всередині був один аркуш,почерк вона впізнала одразу,її батько.