Розділ 3

Нелла зачинила двері квартири й кілька секунд стояла в передпокої, не вмикаючи світла. За вікном шумів дощ, десь на верхньому поверсі хтось пересував меблі, у сусідів праворуч гавкав маленький пес, звичайні звуки багатоповерхівки. Вони завжди її заспокоювали,
вона зняла мокре пальто, повісила його на вішак і машинально поглянула на годинник, майже сьома вечора.День розтягнувся так,ніби тривав удвічі довше.
Карта лежала в рюкзаку, увесь шлях додому Нелла ловила себе на бажанні перевірити чи вона досі там. Двічі відкривала блискавку, торкалася згортка й лише тоді заспокоювалася.
— Це просто старий папір, — сказала вона вголос і сама ж посміхнулася.

 — А поводжуся так, ніби несу вибухівку.
На кухні було затишно, невеликий круглий стіл біля вікна, полиця з чашками які вона привозила з різних міст, і вазон із розмарином, що вперто відмовлявся рости, хоча Нелла не збиралася його викидати. Вона поставила чайник, відкрила холодильник і згадала, що вже третій день обіцяє собі сходити до магазину.
— Чудово... Сир, гірчиця й половина лимона, вечеря чемпіонів.Телефон тихо дзинькнув.
«Мамо».
Нелла відповіла не одразу.
— Привіт.
— Доню, ти ще на роботі?
— Уже вдома.
— Голос у тебе якийсь втомлений.
— Просто був дивний день.
Мати помовчала.
— Знову снилися сни?
Нелла заплющила очі.
Про сни вони говорили рідко, надто рідко щоб це питання прозвучало випадково.
— Ні, мамо. Чому ти питаєш?
— Не знаю... Просто згадалося.
Розмова швидко перейшла на буденні речі. Сусідка знову скаржилася на труби, у тітки Лесі народилися кошенята, а в саду достигли перші яблука. Нелла слухала уважно, але думками весь час поверталася до карти.
Після розмови вона дістала згорток із рюкзака й розклала його на столі.
Старий папір мав ледь відчутний запах диму,не цвілі, не пилу — саме диму. Наче багато років тому його винесли з будівлі де сталася пожежа.Нелла провела
рукою по краю карти, товстий, майже картонний папір, 
чорнило місцями вигоріло,але лінії залишалися   чіткими.
Вона принесла настільну лампу й нахилилася ближче,
тільки тепер помітила те, чого не бачила в архіві.
У кутку карти, серед хитросплетіння вузьких проходів, хтось дуже дрібно приписав простим олівцем:
"Не шукай вихід. Шукай того, хто його пам'ятає."
Напис був майже стертий, його можна було не помітити,Нелла насупилася.
— Хто ж ти такий?..
Вона не знала чи звертається до автора записки, чи до людини яка колись тримала цю карту в руках.
За вікном несподівано блиснула блискавка,світло в квартирі ледь помітно здригнулося.
Нелла підняла голову й мимоволі подивилася у вікно,
 у будинку навпроти на четвертому поверсі, у темній кімнаті стояла людина,з відси неможливо було розгледіти обличчя,вона просто стояла й дивилася 
 в її бік.
Коли блискавка спалахнула вдруге, вікно вже було порожнім.Нелла ще кілька секунд не відводила погляду, потім повільно опустила штору,і в перше за 
 багато років перевірила, чи замкнені двері.

      Нелла ще кілька секунд стояла біля вікна,на склі повільно збігали дощові краплі розмиваючи світло ліхтарів. Будинок навпроти знову виглядав звичайним, у кількох квартирах горіло світло, хтось вийшов на балкон покурити, на першому поверсі жінка струшувала килим, нічого незвичного.

Вона сама засміялася зі своєї тривоги.
— Схоже, мені час у відпустку.
Чайник давно закипів,Нелла налила чай у стару синю чашку яку привезла зі Львова ще студенткою. На ручці залишився маленький скол,вона не викидала цю чашку лише тому, що була переконана: речі теж накопичують спогади.Погляд знову впав на карту, 
цього разу вона вирішила не шукати на ній нічого містичного. У висувній шухляді лежала лупа, якою вона іноді користувалася на роботі, Нелла обережно почала розглядати папір сантиметр за сантиметром.
У кутках виднілися водяні знаки паперової фабрики, нічого особливого.Уздовж одного зі згинів — сліди реставрації,а потім вона помітила тонку нитку вшиту 
просто між двома шарами паперу не намальовану справжню.
Нелла принесла маленький канцелярський ніж і дуже обережно підчепила край,папір майже не чинив опору.
Зсередини випав вузький клаптик,він був згоргутий
 у трубочку й перев'язаний чорною ниткою,на ньому 
 лише один рядок написаний акуратним почерком:
Якщо карта повернулася, значить хтось знову відчинив  перші двері.Без підпису , без дати.
Нелла відклала записку й мимоволі згадала слова незнайомця на зупинці: «Я тримав цю карту двадцять два роки тому.»
— Хто ви всі такі?.. — тихо промовила вона.
Телефон що лежав на підвіконні, коротко завібрував,
повідомлення прийшло від мами.
"Я забула сказати, завтра приїде дядько Мирон,каже  хоче віддати тобі дещо що залишилося після тата."
Нелла перечитала повідомлення двічі, після смерті 
батька минуло більше двадцяти років. Усі його речі давно розібрали,принаймні вона так думала.
Вона швидко набрала відповідь,що саме ?
Кілька хвилин минули в тиші, нарешті телефон знову 
 засвітився,не знаю,він сказав що твій батько просив
 передати це тобі коли ти станеш достатньо дорослою.
Нелла відклала телефон,достатньо дорослою,дивне формулювання.
Наче батько знав, що колись настане день, коли вона зможе зрозуміти те про що в дитинстві навіть не здогадувалася.Вона знову подивилася на карту, тепер вона вже не здавалася випадковою знахідкою.
Десь глибоко всередині з'явилося відчуття, яке вона не могла пояснити,наче цей вечір почався не сьогодні,
наче він триває вже дуже давно,і вона лише щойно це помітила.

Нелла ще довго сиділа за кухонним столом, не  прибираючи карту,чай давно охолов. За вікном дощ поступово стихав, а разом із ним поверталися звичні звуки вечірнього міста. Десь унизу грюкнули дверцята автомобіля, хтось голосно засміявся, за кілька хвилин проїхав останній тролейбус.Вона взяла телефон і   відкрила пошуковик,міське управління підземних 
комунікацій, жодного результату,тоді вона ввела інший запит ,старі підземні тунелі міста.Цього разу сторінка видала десятки посилань: статті краєзнавців, легенди про бомбосховища, уривки зі старих газет. Нелла читала швидко, переглядаючи заголовки, доки один із них не змусив її зупинитися.Будинок якого немає на 
 жодній карті,стаття була короткою.
 Автор стверджував, що в центрі міста колись стояла адміністративна будівля, знесена після пожежі наприкінці вісімдесятих, від неї не залишилося майже нічого, окрім кількох архівних згадок і дивної чутки. Місцеві мешканці говорили, що підвал будівлі був значно більшим ніж сам будинок,Нелла машинально посміхнулася.
— Звичайна міська легенда...
Але сторінку вона не закрила,вона відкрила карту  міста й уважно подивилася на адресу,її серце пропустило удар,саме звідти кілька днів тому
привезли ті самі нерозібрані архівні ящики.