Розділ 2

Нелла не пам'ятала як опинилася надворі.
Дощ майже припинився,над містом завис густий туман, крізь який тьмяно просвічували ліхтарі. Повітря було важким і вологим, а бруківка блищала наче її щойно вкрили тонким шаром скла.
Вона міцніше стиснула згорток із картою, серце вже не билося так шалено, але дивне відчуття не зникало. Здавалося, що хтось іде за нею на відстані кількох кроків.Нелла озирнулася,вулиця була порожньою.
Лише стара жінка повільно переходила дорогу, спираючись на чорну тростину, а біля автобусної зупинки нервово крутився бездомний пес.
«Дурниці», — подумала вона й рушила до зупинки.
Телефон завібрував,цього разу повідомлення прийшло
від Оксани.Ти вже вдома? Дивно..
 Начальник сказав, що сьогодні тебе взагалі не було на роботі. Нелла завмерла,вона перечитала  повідомлення  ще раз,потім ще,пальці похололи,вона швидко набрала відповідь.
"Що означає — не було? Ми ж із тобою говорили годину тому."Відповідь прийшла майже миттєво.Нелло,
ти мене лякаєш,я сьогодні у відпустці,уже третій день.
Світ навколо ніби став тихішим,автобус під'їхав до зупинки,відчинив двері, але Нелла навіть не зрушила 
з місця.Вона відкрила календар,сьогоднішня дата була правильною,потім відкрила список дзвінків, останній 
 виклик до Оксани — чотири дні тому.Ніяких сьогоднішнішніх  повідомлень, ніякої розмови в архіві, ніякого начальника.
— Ні... — прошепотіла вона.
— Щось трапилося?
Нелла здригнулася,поряд стояв літній чоловік у темному плащі,він тримав у руках парасольку хоча дощ майже закінчився.
— Ви до мене?
Старий уважно подивився на неї.
— Це залежить від того, що ви несете.
Нелла інстинктивно притиснула згорток до себе.
— Ви про що?
— Деякі речі краще залишати там, де їх знайшли.
Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася дивна впевненість.
— Ви працюєте в архіві?
Старий усміхнувся.
— Колись працював.
— Ми знайомі?
— Ні.
Пауза затягнулася.
Потім він тихо додав:
— Але я знав вашого батька.
У Нелли перехопило подих.
— Ви помиляєтеся. Мій батько помер, коли мені було шість років.
— Саме тому я й сказав що знав,вона відчула як холод
 проходить по всьому тілу.
— Хто ви?
Чоловік не відповів,він повільно дістав із кишені старий кишеньковий годинник,відкрив кришку й насупився.
— Запізно...
— Що запізно?
— Ви вже взяли карту до рук.
— Звідки ви знаєте про карту?
Старий уважно подивився їй просто в очі.
— Бо рівно двадцять два роки тому я тримав її так само, як зараз тримаєте ви,Нелла мовчала.
— І зробив найбільшу помилку свого життя.
У цей момент із-за рогу виїхав автобус,його фари на мить освітили вулицю.
Нелла інстинктивно прикрила очі долонею,коли світло згасло чоловіка вже не було.
На мокрій бруківці залишилася лише маленька  латунна монета,на одному боці була цифра 13 
На іншому — той самий символ лабіринту, який Нелла бачила на старій карті, вона нахилилася щоб підняти  монету,і лише тоді помітила ще одну дивину.
Біля її ніг було тільки одне віддзеркалення в калюжі.
Хоча ліхтар за спиною мав відкидати дві тіні,Нелла повільно підняла голову,позаду нікого не було,але
відчуття чужої присутності стало ще сильнішим.
Вона так і не помітила що у вікні будинку навпроти хтось спостерігав за нею, не відводячи погляду, і коли Нелла пішла геть, невідомий тихо промовив:
— Вона знайшла карту...Після цих слів світло в кімнаті згасло.

Нелла ще кілька секунд стояла біля вікна. На склі повільно збігали дощові краплі, розмиваючи світло ліхтарів. Будинок навпроти знову виглядав звичайним. У кількох квартирах горіло світло, хтось вийшов на балкон покурити, на першому поверсі жінка струшувала килим, нічого незвичного.Вона сама засміялася зі своєї тривоги.
— Схоже, мені час у відпустку.
Чайник давно закипів,Нелла налила чай у стару синю чашку яку привезла зі Львова ще студенткою. На ручці залишився маленький скол,Вона не викидала цю чашку лише тому, що була переконана: речі теж накопичують спогади.Погляд знову впав на карту, 
цього разу вона вирішила не шукати на ній нічого містичного. У висувній шухляді лежала лупа, якою вона іноді користувалася на роботі, Нелла обережно почала розглядати папір сантиметр за сантиметром.
У кутках виднілися водяні знаки паперової фабрики, нічого особливого.Уздовж одного зі згинів — сліди реставрації,а потім вона помітила тонку нитку вшиту 
просто між двома шарами паперу не намальовану справжню.
Нелла принесла маленький канцелярський ніж і дуже обережно підчепила край,папір майже не чинив опору.
Зсередини випав вузький клаптик,він був згоргутий
 у трубочку й перев'язаний чорною ниткою.
На ньому лише один рядок написаний акуратним почерком:
Якщо карта повернулася, значить хтось знову відчинив  перші двері.Без підпису , без дати.
Нелла відклала записку й мимоволі згадала слова незнайомця на зупинці: «Я тримав цю карту двадцять два роки тому.»
— Хто ви всі такі?.. — тихо промовила вона.
Телефон що лежав на підвіконні, коротко завібрував,
повідомлення прийшло від мами.
"Я забула сказати, завтра приїде дядько Мирон,каже  хоче віддати тобі дещо, що залишилося після тата."
Нелла перечитала повідомлення двічі.
Після смерті батька минуло більше двадцяти років. Усі його речі давно розібрали,принаймні вона так думала.
Вона швидко набрала відповідь,що саме ?
Кілька хвилин минули в тиші, нарешті телефон знову 
 засвітився,не знаю,він сказав,що твій батько просив
 передати це тобі коли ти станеш достатньо дорослою.
Нелла відклала телефон,достатньо дорослою,дивне формулювання.
Наче батько знав, що колись настане день, коли вона зможе зрозуміти те, про що в дитинстві навіть не здогадувалася.Вона знову подивилася на карту, тепер вона вже не здавалася випадковою знахідкою.
Десь глибоко всередині з'явилося відчуття, яке вона не могла пояснити,наче цей вечір почався не сьогодні.
Наче він триває вже дуже давно,і вона лише щойно це помітила
І