Розділ 2

Нелла не пам'ятала як опинилася надворі.
Дощ майже припинився,над містом завис густий туман, крізь який тьмяно просвічували ліхтарі. Повітря було важким і вологим, а бруківка блищала наче її щойно вкрили тонким шаром скла.
Вона міцніше стиснула згорток із картою, серце вже не билося так шалено, але дивне відчуття не зникало. Здавалося, що хтось іде за нею на відстані кількох кроків.Нелла озирнулася,вулиця була порожньою.
Лише стара жінка повільно переходила дорогу спираючись на чорну тростину, а біля автобусної зупинки нервово крутився бездомний пес.
«Дурниці», — подумала вона й рушила до зупинки.
Телефон завібрував,цього разу повідомлення прийшло
від Оксани.Ти вже вдома? Дивно..
 Начальник сказав, що сьогодні тебе взагалі не було на роботі. Нелла завмерла,вона перечитала  повідомлення  ще раз,потім ще,пальці похололи,вона швидко набрала відповідь.
"Що означає — не було? 

Ми ж із тобою говорили годину тому."Відповідь прийшла майже миттєво.Нелло,ти мене лякаєш,
я сьогодні у відпустці уже третій день.
Світ навколо ніби став тихішим,автобус під'їхав до зупинки,відчинив двері, але Нелла навіть не зрушила 
з місця.Вона відкрила календар,сьогоднішня дата була правильною,потім відкрила список дзвінків, останній 
 виклик до Оксани — чотири дні тому.Ніяких сьогоднішнішніх  повідомлень, ніякої розмови в архіві, ніякого начальника.
— Ні... — прошепотіла вона.
— Щось трапилося?
Нелла здригнулася,поряд стояв літній чоловік у темному плащі,він тримав у руках парасольку хоча дощ майже закінчився.
— Ви до мене?
Старий уважно подивився на неї.
— Це залежить від того, що ви несете.
Нелла інстинктивно притиснула згорток до себе.
— Ви про що?
— Деякі речі краще залишати там, де їх знайшли.
Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася дивна впевненість.
— Ви працюєте в архіві?
Старий усміхнувся.
— Колись працював.
— Ми знайомі?
— Ні.
Пауза затягнулася,потім він тихо додав:
— Але я знав вашого батька.
У Нелли перехопило подих.
— Ви помиляєтеся. Мій батько помер, коли мені було шість років.
— Саме тому я й сказав що знав,вона відчула як холод
 проходить по всьому тілу.
— Хто ви?
Чоловік не відповів,він повільно дістав із кишені старий кишеньковий годинник,відкрив кришку й насупився.
— Запізно...
— Що запізно?
— Ви вже взяли карту до рук.
— Звідки ви знаєте про карту?
Старий уважно подивився їй просто в очі.
— Бо рівно двадцять два роки тому я тримав її так само, як зараз тримаєте ви,Нелла мовчала.
— І зробив найбільшу помилку свого життя.
У цей момент із-за рогу виїхав автобус,його фари на мить освітили вулицю,Нелла інстинктивно прикрила
очі долонею,коли світло згасло чоловіка вже не було.
На мокрій бруківці залишилася лише маленька  латунна монета,на одному боці була цифра 13 
на іншому — той самий символ лабіринту, який Нелла бачила на старій карті, вона нахилилася щоб підняти  монету,і лише тоді помітила ще одну дивину.Біля
 її ніг було тільки одне віддзеркалення в калюжі.
Хоча ліхтар за спиною мав відкидати дві тіні,Нелла повільно підняла голову,позаду нікого не було,але
відчуття чужої присутності стало ще сильнішим.Вона
так і не помітила що у вікні будинку навпроти хтось спостерігав за нею не відводячи погляду, і коли Нелла пішла геть, невідомий тихо промовив:
— Вона знайшла карту...Після цих слів світло в кімнаті згасло.

Нелла не одразу наважилася підняти монету,вона
лежала на мокрій бруківці ніби чекала саме на неї. Латунна поверхня не вкрилася ані краплею дощу, хоча навколо асфальт блищав від води.Нелла присіла навпочіпки й обережно торкнулася її кінчиками пальців,холодна,неприродно холодна.По шкірі пробігло
 легке поколювання.На мить перед очима спалахнула 
зовсім інша картина,довгий кам'яний коридор.
Без вікон, без кінця чути чиїсь кроки,повільні,розмірені,
вони наближаються.
— Не дивись назад...

Чийсь жіночий голос прозвучав так близько,ніби хтось прошепотів просто біля вуха.Нелла різко розплющила очі.
Вулиця була такою самою, як і секунду тому. Автобус уже поїхав, люди поспішали у своїх справах, ніхто не звертав на неї уваги.
Вона швидко сховала монету до кишені.
— Що зі мною відбувається?..
Додому вона вирішила йти пішки,дорога займала 
трохи більше двадцяти хвилин,зазвичай вона любила цей маршрут. Він пролягав через стару частину міста, де вузькі вулиці ще пам'ятали бруківку минулого століття, а будинки стояли так близько один до одного, що здавалося ніби вони шепочуться між собою.
Сьогодні місто було іншим,надто тихим.
Біля кав'ярні де завжди стояла черга, не було жодної людини,квітковий магазин уже зачинився, хоча до
закриття залишалася майже година.Навіть голуби які
щодня юрмилися на площі кудись зникли.
Нелла прискорила крок, їй не подобалася ця тиша.
Біля старого годинникового магазину вона мимоволі зупинилася, вітрина була темною.
Лише один старовинний настінний годинник працював  
Його стрілки показували тринадцяту годину.
Нелла насупилася.
— Неможливо...
Вона дістала телефон,на екрані — 18:42.
Знову подивилася на годинник., стрілки нерухомо
завмерли на цифрі тринадцять.
У середині  магазину  раптом  спалахнуло  світло,в
глибині приміщення стояв чоловік,високий у довгому темному пальті,його обличчя губилося в напівтемряві.
Він повільно підняв руку й легенько постукав пальцем по склу три рази.
Нелла відступила,коли повз проїхала машина й світло
фар ковзнуло по вітрині, магазин знову став порожнім 
Жодної людини,жодного увімкненого світла,лише старі
 годинники,і всі вони показували різний час.
— Ні... Мені це здається...Вона майже побігла.
Уперше за багато років їй хотілося якнайшвидше опинитися вдома.
Квартира зустріла її знайомою тишею,Нелла зачинила
двері на два замки, кинула ключі на тумбу й лише тоді відчула наскільки сильно втомилася,вона поклала
карту на кухонний стіл,поряд латунну монету, заварила
чай,коли повернулася за хвилину монети не було.
Нелла завмерла,вона чітко пам'ятала що залишила її
біля карти.Вона обшукала стіл, підлогу, кишені пальта,
нічого.Лише карта лежала на тому самому місці,і ще дещо,у нижньому куті аркуша де раніше був лише 
напис, тепер з'явилася тонка чорна лінія,її точно не було  раніше,лінія повільно тягнулася до центру  карти,наче хтось невидимий малював її просто зараз.
Нелла відступила від столу,у квартирі було тихо аж надто тихо,і саме в цей момент у передпокої пролунало
три неголосні стуки,не в двері,з іншого боку квартири,
наче хтось постукав із середини.