1

- Зупини! Негайно! – вигукнув я, коли усвідомив, що насправді має статися.

Макс відразу вдарив по гальмах і я почув, як із гучним звуковим сигналом нас випередила автівка, що їхала позаду.

- Де ти взявся?! Щоб тобі, - вилаявся Макс, оскільки, якщо не брати до уваги того пафосного вискочку, дорога була повністю чистою, як і все місто в таку пору.

Та я не звертав ні на що уваги. Майже на льоту, я відстебнув пасок безпеки і, розблокувавши дверцята, вискочив на проїжджу частину.

- Не роби цього, благаю! – я біг і щосили кричав, сподіваючись, що мене таки почують.

Але все було марно. Те дівча, видно, літало думками по всіх можливих закутках свідомості, стоячи на мосту, готове щосекунди зробити той фатальний крок назустріч вічності.

І вона зробила цей крок. Перехрестившись (що здивувало мене найбільше), вона склала руки на грудях, мов янголятко крила, і стрибнула. Моя реакція була миттєвою, я стрибнув за нею.

Дякуючи Господу, а також своїй матері, яка наполягала, аби я регулярно займався плаванням з дитинства, я гріб до берега, із тією непритомною дівчинкою на спині, втішаючи себе тим, що вона не встигла захлинутися за ті чверть секунди. Мені в той момент дуже хотілося, аби Макс зрозумів, що має зробити. І це таки сталося! Через хвилину я почув шум моторного човна, що наближався до нас. Тепер я думав про те, що ми обоє врятовані.

Макс так і не розповів, де він знайшов того рибалку із настільки потужним човном. Доводилося просто дякувати долі за цей фантастичний збіг.

На березі я сів у машину на заднє сидіння. Ще у човні той рибалка допоміг мені привести дівчину до тями, але від шоку та всього, що з цим пов’язано, знесилена вона просто провалилася в сон. В машині вона спала, поклавши голову мені на коліна. Я був більш аніж певен, що вона і не згадає, що з нею сталося, як її рятували, як скинули наскрізь мокрий одяг, як вона розплющила очі і сказала, що ніколи не потрапить до Раю, як спала в мене на руках…

Її волосся було довгим і мокрим, тому я накинув на неї ще одне покривало, аби їй не було холодно. На вигляд цьому створінню, яке, як казав Макс, «варте ото було нового костюма», було десь біля п’ятнадцяти. Я неодноразово зустрічав це дівча по дорозі на роботу. Вона вчилася в школі, що біля мого офісу. Навіть пам’ятаю, як бачив її на майданчику з вікна. Щось у мені, десь на самому дні душі, кожного разу переверталося від погляду на школярку. Вона так тягнула до себе своєю витонченою простотою і неповторністю. Сяяла, немов краплина роси на сонці, така чиста і непорочна. Проте, зараз мене турбувала думка: що ж змусило цю дитину, в якої попереду все життя, шукати кінця цьому життю вже зараз?

Ми не поїхали до лікарні, хоча я мав вчинити саме так, але в останній момент скомандував Максу, аби віз мене додому. Той запитально поглянув на мене, але послухався, не поставивши натомість жодного запитання. Вдома я одягнув дівчинку в одну зі своїх футболок, натягнув їй на ніжки чисті шкарпетки і вклав у ліжко. Бідолашна жодного разу не розплющила оченят за весь час, поки ми везли її додому. Я навіть прислухався, чи дихає вона. Але мені стало легше, коли я помітив, що на її щічках знову проступає ледь видимий рум’янець.

Цілу ніч я сидів, немов оповитий туманом. Одне єдине питання зараз переймало мене: «Чому?». Відповідь могла, напевно, знайтися будь-де, однак вона цього не робила. А я шукав.

«Чому сьогодні уперше за мою адвокатську практику в мене був такий підозрілий клієнт?»

«Чому я сьогодні не поїхав додому на годину раніше, як планував?»

«Чому я завжди звертав увагу на це дівча?»

«Чому я стрибнув за нею?»

«Чому вона пішла на це?»

«Чому…»

І тут проза життя вибила мене з колії роздумів. «Чому Віолета навіть не написала мені сьогодні?» Я потягнувся за телефоном, але відчув, що зовсім не маю на це сил. «Вона давно спить уже. Все гаразд, навіщо перейматися… Та й, що я їй скажу: Привіт, кохана, а в мене тут занадто неповнолітня мокра дитина спить на ліжку!? Маячня!»

Секунда чи дві і я вже знав, хто мені треба.

- Мам, ти не спиш?

- Доброго ранку, Ромчику. Звісно що ні! Таке говориш. О третій ранку сплять тільки прості смертні… і мама голосно позіхнула у слухавку.

- Вибач. Тут такі справи…

- Мені приїхати?

- Звідки ти….

- Послухай, минулого разу, коли ти подзвонив мені в такий час, довелося діставати тебе з кабіни ліфта, бо той п’яндилига не розрізняв ключа від викрутки. То, я буду за півгодини?

- Мам, я тихо зітхнув з полегшенням, - я тебе люблю!

- І все?

- А…. Я тебе дуже люблю!

- Вже лечу! – почулося після невеликої паузи.

Мама у мене військова. Не додаю прикметник «колишня», бо це не про професію, а про стиль життя. Їй майже п’ятдесят, а вона щоранку бігає, віджимається, займається йогою… А ще у неї є своя зброя і міні-тир на дачі. Вона і справді служила, але вже вийшла на пенсію. Однак, ніхто ніколи не називає її пенсіонеркою. А вся дітвора у її дворі звертається до неї «Полковник Орленко». Діти її обожнюють. Вона їх обожнює. Вона взагалі любить усіх людей. Мені інколи здається: навіть якби тато був живий, навіть якби він не помер так рано, мама не змогла би любити тільки нас двох. Мені всі завжди говорять: «У Олександри Андріївни велике і любляче серце!». Так, велике. І це бідолашне дівча воно також умістить. Тепер справа цього янгольського створіння була справою мого життя.

- Матір Божа! – прошепотіла моя мама, перехрестившись, як тільки увійшла до кімнати.

Я уже навіть устиг задрімати за ці півгодини.

- Синку, тільки не кажи… Де ти її взяв? Воно дихає, це дитя? Чому на ній твій одяг? Давно вона тут у такому стані? Як вона до тебе потрапила?... – мама не вгавала і вперше за багато років втратила таку властиву їй твердість і рівновагу. Я міг її зрозуміти, адже далеко не кожного дня у моїй квартирі була неповнолітня дитина протилежної статі, та ще й у такому становищі.