13 донька

Оповідання

Вперше я побачив її кілька років тому. Абсолютно не примітна, в сірому, наче чужому, одязі, з немитим довгим волоссям, закрученим в тугий вузол на потилиці, вона повільно крокувала коридором нашої поліклініки, не помічаючи нікого і нічого довкола. Водянисті очі, червоні, наче від сліз, направлені в підлогу. Та чи бачила вона насправді те, що перед нею?

«Божевільна!» - промайнуло в голові та зникло, не залишивши по собі жодного сліду. Та й які сліди, коли незабаром розпочався страшенний спалах грипу! Довкола десятки кашляючих, шмаркатих пацієнтів з високою температурою і ризиком пневмонії. Забулося!..

Наступного разу ми зіткнулися біля дитячого садка, що навпроти мого будинку. «А вона що тут робить? – боляче штрикнула мимовільна думка. – Потрібно буде попередити директорку! Не вистачало ще, аби дітей налякала!» А ще через тиждень у садку виявили перший випадок вітрянки. Перший із двох десятків… Мороз по шкірі промайнув, коли згадався байдужий погляд водянистих очей…

Іншим разом вона мовчки стояла біля вітрини магазину, спостерігаючи за тамтешнім продавцем. «Що за маячня?» - сердито гаркнув сам на себе, прямуючи просто до незнайомки. Потрібно поговорити і вияснити нарешті, чого їй треба? Що вона шукає? Та коли до цілі залишилося якихось два кроки, двері магазину раптом відчинилися, випускаючи юрбу галасливих підлітків. А вже наступної миті мої пальці схопили порожнечу. Зникла, наче й не було! Бажання перехреститися виникло саме собою…

Продавець загинув від важкої форми ковіду. Щось там з імунітетом… Не важливо! З тих пір для мене все змінилося. Життя розділилося на «до» та «після». Наче божевільний, щодня виглядав у натовпі знайому постать, а помітивши, нісся слідом, як несамовитий. Для чого? Сам не розумію!..

Божевілля… Краще б це було правдою, інакше я не знаю, як усе пояснити. Там, де з’являлася ця жінка, хворіли та гинули люди! Хаос слідував за нею по п’ятах, а вона щедро підгодовувала його людськими жертвами і страхом…

Важка зима змінилася весною, а там і літо поспіло. Життя потроху налагоджувалося. Люди хворіли значно менше, зверталися рідше, заклопотані своїми буденними справами, а я потроху приходив до тями. Ото вже більше місяця, як знайома незнайомка не траплялася мені на очі. Відпустив! Вирішив, що усе це маячня, або ж ускладнення перенесеного торік ковіду. Не важливо! Головне, що усе минулося…

Знаєте, є речі, які нам не підвладні. Інколи не ми вирішуємо, як вчинити. Часто просто пливемо за течією бурхливої ріки подій, не запитуючи, чи воно нам взагалі потрібно. Випадковості, дрібниці, різна дурня, яку утнули заради розваги, корегують наші плани, навіть якщо до цього вони були міцнішими за граніт. Так і мене один такий випадок підбив влаштуватися до швидкої на пів ставки. А що? Всього кілька чергувань на місяць, а якась копійка у гаманець все ж капне…

Так я думав!.. У вас ніколи не виникало бажання запитати в Бога, чому саме ви? Головою розумієш, що сталося, як сталося, нічого не змінити, а відчуття якоїсь підстави ніяк не полишає! Ото й у мене так було, коли наша бригада виїхала на черговий виклик. Все, як завжди, банальне отруєння. Літо надворі, кишкові інфекції не дрімають… Але те, що я там побачив, змусило здригнутися всім тілом…

Хворий чоловік, шістдесяти двох років, отруєння грибами. Блювота, діарея, температура… Здавалося б, що важкого? Промити кишечник, стабілізувати та доправити у лікарю. Далі розберуться! Та раптом все пішло шкереберть…

Біля ліжка хворого стояла вона, та сама жінка! Мовчки спостерігаючи за муками чоловіка, вона наче чогось чекала. Жодного руху, жодного слова. Порожній погляд холодних очей і кістляві пальці на металевій спинці.

Зрозумів, її окрім мене ніхто не бачить! Родичі метушилися, медсестра вже підключила крапельницю, водій приніс ноші, а я все стою, наче вкопаний, і не можу відірвати погляду від блідого обличчя.

- Хто ти і що тобі тут потрібно? – вирвалося безконтрольно. Голос тремтів чи то від напруги, чи то від страху, що скував кожен м’яз.

Мене почули! Вперше за довгий час жінка стрепенулася і поглянула просто у вічі.

- Знову ти… - старечий, наче у хворої, голос розірвав мертву тишу. Тільки тепер помітив, світ довкола завмер, ніби хто увімкнув стоп-кадр.

- Хто ти і що тобі тут потрібно? – міцно стиснув кулаки, аби приховати те, наскільки сильно вони тремтять.

- Цікавий… Впевнений, що воно тобі потрібно? - посміхнулася незнайомка, невловимо змінюючись, оживаючи. Ствердно кивнув, відчуваючи, як у горлі збирається болюча грудка. – У мене безліч імен… Пропасниця, Трясовиця, Гаряча… Вибирай, котре миліше!

- Не розумію…

- Розумієш! - впевнено кивнула співрозмовниця, покидаючи свій пост біля ліжка і наближаючись до мене. – Я та, кого такі, як ти, намагаються зупинити ось уже дві тисячі років. Та, хто завжди була і завжди буде. Тринадцята донька Мари, її жнець і правиця…

- Це що, жарт такий? – хотів розсміятися, та м’язи звело в болючій гримасі. Окрім жаху витиснути із себе хоч якісь інші емоції не вдавалося.

- Не віриш… - розчарування промайнуло в скляних очах. – Ніхто не вірить, саме тому нас більше не бачать. Колись було краще, нас боялися, шанували, нам поклонялися, про нас пам’ятали і поважали… А тепер? Блукаєш світом, наче та тінь, пожинаючи плоди людських вчинків, хоч перед смертю нагадуючи про те, що вони забули… Чому ТИ бачиш мене?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше