Образа та відновлення

Звісно на цьому нічного не закінчилось. Та він далі почав докучати мамі. Мама не розказувала мені спочатку, а потім якось сказала, що можливо скоро в мене буде офіційно другий тато. 

 - тобто? 

 - ну твій відмовиться від батьківства, а вітчима запишемо замість нього. 

 - в сенсі? Шо за брєд? 

 - він так вирішив, а вітчим погодився записатись батьком. 
І я, (мам пробач) в тайні відкрила мамину сторінку та переписку з батьком, і сказати що я була в шоці це нічого не сказати. 

Це ось представте, відкрита рана, а в неї ножа встромили. 

 -  я тут поміркував, мабуть я відмовлюсь від батьківства. Я більше не хочу виплачувати аліменти. 

 - твоє рішення остаточне? 

Та через годину наступне повідомлення:
 - я тут поспілкувався зі знайомою, я передумав. Я дещо взнав і вирішив що не буду відмовлятись від батьківства. 

Знаєш, щоденнику. Так хотілось тоді приїхати саме в ту секунду до нього, і виліпити такого смачного ляпаса, за все, що він написав там. Я просто як іграшка якась. Захотів – кинув. Захотів – доню привіт, я тут цей во, 15 років с тобою не спілкувався, будь так любʼязна, забудь про все і бігом спілкуватись. Це одна з головних образ. Але я просто вирішила, що.. от так от? Добре, давай пограємося в іграшки. 

 - мам, а можна якось продовжити аліменти? Ну типу після 18 років? 

 - знаю, що поки навчаєшся в університеті, то можна.  

 - чудово. Подамо на продовження. 

 - навіщо? 

 - шоб йому життя маліной не казалось. 

 - ти подумай добре. Він написав, що дещо взнав. 

 - і що він міг таке взнати? 

 - ну наприклад те, що якщо він виплачував аліменти, то має право прийти до тебе в старості, і сказати, а тепер ти виплачуй. Мабуть тому, він вирішив не відмовлятись. 

 - ти серйозно? 

 - абсолютно. Все таки ти добре подумай. Може і не треба продовжувати. 

 - добре. 

Погратися не вийшло, та я просто продовжувала його ігнорувати. Але він написував мамі далі.

- Чого ти забороняєш нам зустрічатись? 

- Вона не хоче. Зрозумій це. 

- Це ти не хочеш. Їй потрібен батько, та спілкування з ним. 

- У неї 15 років не було рідного батька. Вона тебе не знає. Та і про що спілкуватись? 

- Про все. 

- Вона тебе не знає, і не хоче ні бачитись, ні спілкуватись. 

- Короче, я знаю в якій школі вона вчиться, тому якщо ти забороняєш, значить я сам прийду до неї. 

- Якщо моя дитина прийде в сльозах додому, я буду звертатись у поліцію. 

Насправді я боялась з ним зустрічатись. Я реально не знаю цю людину. Я реально не розумію, про що нам спілкуватись? 

На той час я з багатьма радилась. Зі знайомими, друзями. Хтось казав що «звісно спілкуйся, ти шо. Це твій рідний батько, тобі з ним буде так класно.»

Але дехто сказав що, по статистиці саме в таких випадках спілкування з батьком ні до чого гарного не приводе. Це був для мене обґрунтований аргумент, та я вирішила остаточно, що все. Я просто забуваю, відпускаю і не згадую. 
 

Але ж смішно так? Забути, відпустити, не згадувати. Мені відкрили рану, але не закрили. І вона боліла все сильніше. Коли я бачила знайомих у повному складі сімʼї, я плакала. Ні, я не заздрила, я була за них рада, але мені просто було сумно, що саме зі мною так вийшло. 

Натрапила одного разу на відео, де у дівчини весілля, і ведуча запросила її станцювати з батьком. І заспівала: (щоденнику, будеш сміятись мабуть, пісню Кобзона, але ті строки, мене так чіпляли..)

-Я тебе люблю, донечку, я за тебе молюсь, донечку. Я за тебе боюсь, донечку, як ти там без мене? 

Я вмикала це відео, мабуть кожного дня, і ридала. Просто навзрид.

Так, я просто знищувала себе. Свій емоційний стан. І повторюся. Я завжди думала, що саме ТРАВМИ в мене немає. Але мені було 16-17 років. Яка свідомість? 

Та відбиток був, у вигляді егоїзму. Оце «ти знаєш, я мабуть відмовлюсь від батьківства», заклало просто потужний егоїзм. Йому на мене начхати. Мабуть це норм, мені мабуть теж начхати, на нього, на людей навкруги. Що вони відчують, коли я шось зроблю не так, або скажу. 

Навіщо паритись взагалі? 

І моя ментальність, моє психічне здоровʼя, сказали ненадовго допобачення. 

Ні, я не була лютою егоїсткою, але робила як для себе, для своїх почуттів. 

Прошу не плутати, з любовʼю до себе та нарцисизмом. Я не любила себе в той проміжок часу. Я сильно набрала вагу. Я була залежна морально від їжі. Та багато себе жаліла. Я бачила зі сторони що це не ок, і мені треба негайно брати себе в руки. Але почуття неправильної «любові до себе» перемагало. Типу, мені важко займатись спортом, тому не буду. Справжня любов до себе, це коли ти себе не жалієш. А йдеш і пашеш. Будь де, дома, чи то в спортзал. 

Та і до всього цього, додалося ще й те, що тоді в мене були якісь дивні відносини зі знайомим, який просто добив моє відношення до чоловіків. Ми не зустрічались, просто гуляли в компанії, дуже рідко вдвох. Це було на протязі 4 років, та з перемінним спілкуванням, типу ось ми спілкуємось з два тижні, потім декілька місяців не знаєм один одного. Спочатку він намагався щось побудувати, я не давала. Потім навпаки. Але з мене за останні наші спільні 2 місяці познущались добряче. 

Одного разу коли ми гуляли, до нас приїхав на пару хвилин його друг. І я тоді ще не знала, що то була доленосна зустріч. Він нас просто познайомив, типу з вічливості. та ми одразу про це забули, бо у нього була дівчина, та і ми намагались прийти до чогось спільного. Ну коротше, знайомство та й знайомство, нічого особливого. 

Через певний час чомусь він познайомив нас вдруге. Була така сама ситуація. І знов ми цьому не приділили жодної уваги. Ми не збирались спілкуватись. Та й в мене не було бажання, бо мене відштовхнули від цієї людини, певними «словами». Але ж, не можна вірити на слово. Для того, щоб узнати істину, треба самому переконатися. 
 

Доречі, пізніше я тобі напишу, як я по цьому принципу, все ж таки поїхала на зустріч до батька.