Спогади

«Я натрапила на відео, де дівчина розповідає про свій перший досвід у терапії. Вона і розповіла про малюнок та мʼячики. Та я взяла це, як за основу думки. 

Отже, образ моєї власної свободи – це мої відносини з батьком. З рідним батьком. Там, де відчуття, ніби я знаю його з самого народження. І ніби він завжди був поряд. А не як насправді. 

Насправді я жила з ним тільки перші два місяці мого життя. І я не знала його до 15 років. Мені вже 27. Та й перші роки відколи він зʼявився, ми не спілкувались зовсім. Тому не знала його набагато більше...

Що утримує мене від цієї свободи? Почуття образи, думки що мене будуть засуджувати. Образа за маму, та взагалі за МИНУЛЕ. 

Він не алкаш, не наркоман. Він абсолютно здорова, адекватна, працююча людина. В нього своя сімʼя, але дітей ще рідних окрім мене немає. Він завжди виплачував аліменти. До моїх повних 18 років.

Та цього мені не достатньо, щоб забулась образа. 

А про образу, щоденнику, я напишу тобі трохи згодом.. 

Зараз я трохи згадаю дитинство, мої маленькі розмови з мамою, коли я почала все розуміти. До речі, це яскраві спогади. Мабуть тому, що дуже змістовні. 

..Коли мені було 10 років, я з мамою поїхала у Феодосію. На той момент, я ще ніколи не бачила моря.

Якщо що, на цьому моменті я вже плачу. 

- Мам, а море, воно яке? 

- Безкрайнє доню, якщо через річку ти бачиш інший берег, то через море ні. Тобі воно сподобається.

- Тоді коли ми будемо до нього підходити, я закрию очі і як буде його видно, я розплющу. 

Це був 2007 рік, ми їхали У НАШ КРИМ, потягом до Феодосії. У нас був сd плеєр під диски. І памʼятаю, як я слухала альбом «куклы» Альони Вінницької.   

Оселились ми з мамою у якихось людей. Ну знаєш, там багато було такого, люди у себе на території двору будували домівочки і здавали їх в оренду для туристів. 

В нашій кімнаті було два ліжка і тумбочка між ними. Окрема кухня. 

Я так мало це згадувала, але зараз так чуттєво.. 

І ось, перша дорога до моря, я як і хотіла заплющила очі, і коли мама сказала можеш подивитись, я розплющила. В мене досі ця яскрава картинка перед очима. Ми стоїмо на Набережній, переді мною перила з білими балясинами, а за ними море. Безкрайнє Чорне море. 

Мама водила мене по різним кафешкам, я навіть іноді і досі готую той салат, який ми зкуштували в одному з закладів. Огірок, помідор, консервована кукурудза і твердий сир, заправлені олією. 

А коли ми гуляли по Набережній, зупинились біля жіночки, яка заплітала коси. І до Харкова я приїхала з косичками, які розходилися по всій голові з однієї скроні. 

Як ми плавали з мамою у морі, вона тримала мене на глибині, бо я не вміла плавати. 

Матусю, я дякую тобі за всі ці спогади, які в мене є. 

Я тоді не розуміла, як тобі це важко давалось. Але ти робила вигляд ніби тобі легко. Заради мене. 

Як ти важко працювала, і мене одну повезла на море. А тобі ще й 30-ти не було. 

Щоденнику, я напишу завтра.. це занадто моєї емоційної стриманості..»

«Привіт щоденнику. 
Я продовжу.. Якось шли ми з мамою гуляючи по Феодосії, та купили лущенне насіння соняшника, памʼятаю, ми засмутились, бо воно виявилось пріле. А ще й натрапили на затоплену ділянку дороги, але другого шляху в обхід не було, і нам прийшлось зняти обув, та пройти. Та саме в цей момент мені здалося, що це ідеальний момент для свого запитання. 

- а чому ми не живемо з папою?

- тому що доню, коли тобі було 2 рочки, ми з ним офіційно розлучилися. А коли тобі ще трьох місяців не було, ми розійшлися. 

- чому ви розійшлись? 

- це дуже складне питання. Його батьки були проти мене. 
Він не захотів жити з нами окремо від батьків. Хоча можливість була. Це глобально. А так, була ще купа непорозумінь між нами, і все це спричинило те, про що ти питаєш. 
 

Ми жили з вітчимом на той час, і я завжди знала, що десь в мене є рідний батько. Колись ще до поїздки на море, навіть питала у мами, а ти любиш вітчима? 

Маму здивувало тоді це питання, вона сказала що любить. А потім запитала, а чого в тебе зʼявилось це питання? 

Я сказала що хочу, але не розуміла, чому ми не з рідним батьком, чому все так сталось. Зараз я усвідомлюю, що це просто була моя дитяча не підсвідомість, а саме свідомість. Коли ми були дітьми ми ж все казали, що думали? Ну без думок, а доречне це питання, чи краще його не ставити. 

Коли я ставала дорослішою, мені всі з сімʼї почали потроху розповідати, як все сталось. Кожен зі своєї сторони, але всі казали одне й те саме. Окрім дідуся. Дідусь ніколи нічого не розказував.