-

— Мені тут подобається, — сказала Кеті й переступила поріг розкішних апартаментів із дубовим паркетом і ліпниною на високих стелях. Її чоловік Майкл орендував це помешкання за бажанням самої Кеті. Йому було байдуже — головне, щоб їй подобалося. Його дружина була поціновувачкою прекрасного. Кеті обожнювала красиву архітектуру. Вона вважала, що людині потрібно оточувати себе красою. Для неї це було життєво необхідно.

— Я радий, що тобі подобається, — сказав щасливий Майкл.

Це рідкість, коли після стількох років шлюбу чоловік продовжує тішити свою дружину — мабуть, тому, що й вона тішила його, а саме — доставляла йому оральні ласки.

Майкл ненадовго відлучився у справах, а тим часом Кеті оглянула кожну кімнату. Квартира перевершила всі її очікування: старі торшери й комоди з потертою поверхнею стільниць — щоправда, у двох комодів вони були зі світло-зеленого мармуру, — високі шафи в колоніальному стилі, на вікнах важкі портьєри сірувато-коричневого кольору, на стінах — шпалери з набивними візерунками та багато іншого.

У вітальні Кеті помітила двері в стіні — точніше, її увагу привернула бронзова дверна ручка. Самі двері було важко розгледіти, адже вони також були обклеєні шпалерами. Вона підійшла й повернула ручку. Двері відчинилися. А за ними виявилися білі скляні двері, замкнені на ключ. Кеті смикнула за ручку, потім притулилася обличчям до рифленого жовтуватого скла, намагаючись щось роздивитися, та зображення було розмитим. За ледь упізнаваними обрисами стін вона припустила, що за дверима тягнеться довгий коридор.

— Хм, — задумалася Кеті.

— Любa, що ти робиш? — озвався Майкл. Кеті здригнулася від несподіванки.

— Я знайшла двері, які ведуть у якийсь коридор.

— Дорога, цей будинок дуже старий. Найімовірніше, раніше тут був прохід між приміщеннями, а тепер їх розділили на дві окремі квартири. Краще зачиняй двері. Раптом там живуть люди.

Кеті ахнула й знову здригнулася.

— Майкле, там хтось є. Чиєсь обличчя притулилося до скла, а потім зникло. Чуєш тупіт?

Майкл підійшов до дерев’яних дверей, біля яких стояла Кеті, й зачинив їх, примовляючи:

— Я ж кажу, там хтось живе.

— Чому ці двері не замкнені на ключ? Тобі не здається це дивним? — здивовано запитала Кеті.

— Я дізнаюся завтра у власників, де від них ключ.

Усю другу половину дня Кеті раз у раз мучили здогадки. Двері не давали їй спокою. Вона більше не говорила про це з Майклом, бо він помітно дратувався, та все ж їй дуже хотілося дізнатися, хто там живе.

Вона вийшла на сходовий майданчик, підійшла до сусідніх дверей і постукала, потім подзвонила. Ніхто не відчиняв. Кеті притулила вухо до дверей і почула якісь шарудіння. Вона заговорила:

— Гей, там хтось є? Це ваша сусідка. Можете вийти на хвилинку?

Вона завмерла в напруженому очікуванні, потім знову постукала у двері. Пролунав голос Майкла:

— Кеті, що ти робиш?

— Стукаю до сусідів.

— Навіщо?

— Що значить «навіщо»? Хочу познайомитися.

— Може, повернемося назад у квартиру?

Кеті скривилася й пішла слідом за Майклом.

— Чому не можна постукати до сусідів? — обурювалася вона.

Майкл не витримав і сказав:

— Там нікого немає. Квартира порожня.

— Звідки ти знаєш?

— Я щойно розмовляв із власниками будинку. Уже пів року там ніхто не живе.

Кеті напружилася.

— Тоді кого я бачила?

— Нікого ти не бачила. Вони пошукають ключ, і ми замкнемо перші двері на замок.

— Я тобі кажу, що там хтось був. Я чула кроки.

— Значить, хтось був і вже пішов. Може, сантехнік заходив або прибиральниця.

— Мені все це не подобається.

Майкл недовірливо подивився на Кеті й вийшов на балкон покурити.

Надвечір Кеті заспокоїлася й навіть забула про двері. Вона вирішила погодитися з чоловіком, що там, мабуть, була прибиральниця, яка давно пішла.

Минув тиждень. Кеті нічого не турбувало. Вони з Майклом облаштувалися в квартирі й спокійно проживали буденні дні. Якось посеред ночі Кеті розплющила очі, лежачи у своєму ліжку, і закричала:

— Майкле!

Щось майнуло перед її очима й зникло в темряві.

— Майкле! — знову закричала Кеті. — Тут хтось є! — Вона почала гарячково його будити.

— Що сталося? — неохоче буркнув Майкл.

— Я викликаю поліцію! — сказала Кеті й узяла свій мобільний телефон.

Майкл увімкнув усюди світло й перевірив кожну кімнату в квартирі й навіть ті двері у вітальні. Нічого підозрілого не було. Його нічого не насторожило.

За пів години у двері подзвонили. Майкл відчинив. Перед ним стояли двоє поліцейських. Кеті стала поруч із Майклом. Вона розповіла те, що бачила, й насамперед повела двох поліцейських до тих дверей у вітальні. Двері були зачинені. Їх відчинили. Інші двері з рифленим склом були замкнені на ключ. Поліцейські оглянули всю квартиру й нічого не знайшли.

— Мадам, — сказав один із поліцейських, простягаючи Кеті свою картку, — це наш номер телефону. Сьогодні ми патрулюємо ваш район. Якщо щось трапиться — телефонуйте за цим номером, ми одразу приїдемо.

— Нам є чого боятися? — тремтячим голосом запитала Кеті.

— Ми нічого не виявили: ані слідів зламу, ані будь-яких інших підозрілих ознак.

— Мене бентежать ці двері у вітальні. Їх можна якось закласти?

— Ви власники?

— Ні, — втрутився Майкл.

— Тоді зверніться до власників. Вам потрібен дозвіл.

Поліцейські пішли. Кеті, переконавшись, що Майкл замкнув вхідні двері на замок, швидко пройшла до вітальні й почала пересувати комод.

— Допоможи мені, — звернулася вона до Майкла.

Вони разом відсунули комод і підперли ним двері.

— Завтра ж телефонуй власникам, — говорила Кеті. — Вимагай, щоб хтось прийшов і заклав ці двері, інакше я збожеволію. — Кеті нервувала ще більше, ніж раніше. — Хтось стояв біля нашого ліжка й дивився на мене, а коли я прокинулася — зник.