12.3

Робочій день ще не завершився. Я забіг на свій поверх, що зовсім спустів від цього переселення народів. Хотілось подивитися що вже встигли зробити ремонтники. 
Христина теж піднялась зі мною, щоб забрати залишки якихось документів, бо вони їй знадобились.
І години не проходить після моєї розмови з Володимиром Івановичем, як мій батько залітає в кабінет генерального директора без стуку, мов блискавка пролітаючи повз Христину, яка тільки встигає, що рота розтулити від несподіванки. 
Сергій, що повернувся вже із відпустки і обрадував мене своєю присутністю 10 хвилин тому, зітхає і показує жестом секретарці, що не варто турбуватися. Знову буде цирк з скандалом.
Батько з порогу заявляє: 
- Що за плітки з твоїм звільненням! - це звинувачення. Він не збирається слухати бодай щось, що я скажу. - І якого дідька ти слухавку не береш невихований хлопчисько!
- О, то ми так гучно говорили на весь відділ, що хтось почув і настукав. Чи сам Володимир Іванович подзвонив? - по погляду батька бачу, що це правда. - Просто чудово! - я виходжу з-за столу і стаю навпроти.
- Що за недовольство! Так, в моїй компанії мої співробітники мене інформують. Буде вона твоя, то я й не лізтиму.
- Та нафіга вона мені здалася… твоя компанія! - хмикаю.
За мною ще й слідкують, як щури. Просто супер! 
- Заснував той дурнуватий клуб. Вешташся там по ночах, - кричить. - Чому ти не можеш бути пристойною людиною? 
- Пристойним? А де я прошрафився? - це не просто ображає мене, це виводить мене з себе. 
Варто лише було заговорити про звільнення, і я уже перестав бути зручним. До біса все! 
- До цього моменту я вів себе навіть більше, ніж пристойно. Хоча ти сам створив цей образ і сам написав моє життя, - гиркаю у відповідь. - До певного моменту ідеального Матвія Олександровича не існувало. Існував Матюха на прізвисько Лев.  Дитдомовець, який заробляв, як міг, з 12 років. А іноземний універ ти сам вигадав. При тому, що я закінчив нашу бурсу. На що балів хватило, те й закінчив, - сміюся майже йому в обличчя. - Але поміть, ти козиряєш моїм іноземним навчанням, при тому, що поки ніхто не просік, це все лажа і фікція. Тільки два твоїх сторожових болонки в курсах. Хоча б раз похвалив мене за те, як гарно я прикидаюся. І чого мені вартувало підготуватися так, щоб ніхто не запідозрив, що твої слова  - липа, - я звинувачую його, бо вже осточортіло грати дурнувату роль.
- Я твій батько, - кричить у відповідь він.
Як добре, що тут пусто і ми можемо накричатися вдоволь без чужих вух.
- Як на те пішло, то який з тебе батько… - хмикаю, відходячи на крок назад. - Який батько дізнається про сина, коли тому стукнуло 17 і він живе життя тим, що заробляє на трюках, а по ночам крутить гайки в чужих автівках і моциках, - холодно. 
Якийсь озноб бере. 
-  Не такого ти сина хотів, знаю. Скоріше, ти взагалі не хотів сина. Але ось він я… є, який є. І навіть дозволяю ліпити з мене наче з пластиліна те, що тобі хочеться. Тож не чіпай мій клуб. Хоча б там я можу бути собою…
- Так вийшло. Ніхто не знає, що в житті може статися! - кидає суворо батько. 
Він в котре пропускає повз вуха половину моїх слів. Як і завжди…
- Я ж не сперечаюся. - усміхаюсь гірко.
- Я не проти навіть, якби ти сперечався, - зітхає він. - Іноді мені здається, що краще б ти мені зарядив в щелепу, щоб я протверезів, - він стає спокійним, а я аж прокашлююсь від цієї його фрази. - Хто би врізав мені за всі роки, що я жив спокійно, коли у мене була дитина, яка переживала найгірші дні в своєму житті, - це щось нове. 
Хоча, що я можу знати, якщо ми ніколи й не говорили по-душах.
- Я б не сказав, що ці дні були найгіршими, хоч принесли немало болю, - заперечую. 
Я не можу сказати, що жив не потребуючи нічого, але навіть тоді були щасливі моменти.
- Я знаю, що винен. І в цьому теж, - батько сідає на стілець за столом, а я залишаюся стояти навпроти.
- В чому ж? - я не можу не з'язвити. 
Це все ще живо в мені, що й кліщами не вичепиш.
- Я міг повернутися до неї ще раз і… Не міг… - він відводить очі. 
Він говорить про матір. Якщо її можна так назвати.
- Ти б хоч би раз розповів, як усе було насправді… - усміхаюся.
Гірко. 
Паскудно.
- Я не хочу ворушити минуле, - твердо відповідає він.
- Ти про те, що мати сама підкинула мене на поріг дитбудинку? Чи тобі просто гидко згадувати усе, що пов'язано з тією жінкою? - моя крива ухмилка і байдужий погляд змушують його нахмуритись. 
- Ти знав… - ця розмова вартувала хоча б того, щоб побачити його погляд. Може, хоч так він поговорить зі мною хоч більше п'яти хвилин звинувачень.
- Ну давай. Привідкрий нарешті завісу таємниці! - засовую руки в кишені і дивлюсь на нього з широкою посмішкою. А тільки всередині все розриває.
Він опускає погляд, ніби роздивляючись носки своїх туфель з крокодилячої шкіри.
- Ми з тою жінкою розсталися задовго до твого народження через супружню зраду. З її боку. Я одразу розірвав із нею шлюб. Судячи з усього, вона вже тоді була вагітна…
- Як ти зрозумів, що я твій син, а не нагуляний? - питаю.
- Тест ДНК вирішує усі проблеми. До того ж я одразу ж зірвався до неї. Не так… - спиняє розмову. 
- Я якось побачив по телебаченню сюжет про 16-річного райдера, зірку мотофрістайлу. Мені здалося, що він дуже схожий на мене молодого. Я втягнувся у змагання з його участю і не пропускав жодного. З цікавості пізніше дізнався, що звати Матвій Травневий. Сюжет про біографію сколихнув в моїй душі дещо нове. Хлопчик, як виявилось, дитбудинку в районі проживання моєї колишньої «великої любові». - він говорить монотонно, мов сторонній розкажчик. Лиш на його обличчі застиг якийсь незнайомий вираз. - Такі співпадіння здалися мені підозрілими, бо вік хлопця збігався з тим, коли у мене могла б з'явитися з «нею» дитина. Схожість просто неймовірна… якщо глянути на мої молоді фото. Якби ми були разом з дружиною… після цієї думки я і зірвався до неї… 
- Що сказала? Цікаво порівняти…. - хмикаю, засовуючи руки в кишені. - Чи однаково наплела вона нам…
- Сказала, що хотіла позбавитися всього, що нас пов'язувало. - він видавлює з себе ці слова. - І викинула все сміття… - він мовчить.
Вона назло віддала дитину не батькові, а в дитячий будинок. А якби він не дізнався чи досягла б вона бажаного результату? Хоча… їй вдалося. Ми зустрілись і ми чужі…
- Підкинула новонародженого до дверей дитбудинку, - продовжую я з гіркою посмішкою.
- Як ти взагалі дізнався, що вона тебе залишила по своїй волі, - питає батько. - Все ж краще, щоб вважав її мертвою.
- Тоді б я її любив. - заперечую. - А так… Коли став дорослішим, знайшов. Думав, як і усі покинуті. Що це помилка і мене чекають. Виявилося, що мати живе не так вже й далеко від того дитбудинку. Навіть не заморочувалась… - усміхаюсь і прокашлюю важкий ком в горлі.
- Ясно, - суворішає батько. 
Тепер він прокашлюється в кулак. Ланцюгова реакція.
- Далі я перевернув увесь дитячий будинок вверх дном і забрав усі фото власної дитини, - вирішує ще щось сказати батько.
- Нащо? - хмурюсь.
- А як інакше, - хмикає. - Я не бачив, як ріс мій син. Єдине, що я міг зробити це передивлятись усі фото… хоч які були… - хрипне він.
- І що ж з нами стало …
- Ми просто були завжди чужими, як би намагалися стати ближче… - усміхається гірко батько. - Хоча ні. Не намагалися. І це знову моя вина.
- Чому ж… Просто один з нас не петрає в вихованні дітей, а інший не в курсі, що означає мати батьків, - намагаюсь розбавити це солоне і гірке море. - Тому перший опіку заміняв грошима, а другий намагався бути слухняним, забуваючи як бути собою… не завжди виходило, правда.
- В сухому осаді - два ідіота, - резюмує мій старий.
- Так, два ідіота, - усміхаюсь одним кутиком губ. - Які висновки зробимо?
- Пора б відпустити, - з неохотою відповідає. - Роби, що хочеш. Хочеш були гендиректором. Ні, то директором клубу. Хочеш на байку ганяти, ганяй, - він на секунду переривається. - Зрештою, саме твій авантюрний спорт дав мені шанс знайти тебе.
- Можу робити прям все, що хочу? -  цікавлюсь, так і хочеться підколоти.
- Все. Крім відвертого свавілля, - він розвертається і швидкими кроками віддаляється від мене.
- Я подзвоню, - кричу вслід і він, на мить спиняючись, трохи повертає в бік голову і киває. Після чого продовжує зникати з мого горизонту.
Цього старого не виправиш, але… непоганий з нього… тато.