12.2

- Христина! - зву, бо цей ховрашок точно все ще підслуховує під дверима.
- Слухаю, Матвій Олександрович, - дійсно одразу забігає. 
- Сходи в мій тимчасовий  кабінет, там, правда, безлад трохи… Коротше, знайдеш там ящик… - починаю їй пояснювати.
- Так там усе завалено ящиками! - перебиває і дивиться на мене круглими оченятами. - Вони ж усі однакові…
Я вдихаю з шумом і молюся усім відомим богам, щоб пережити ще одну людину, в якої мозок стоїть на ручнику.
- От зараз я і поясню, який саме тобі ящик потрібен, - говорю все ще рівно, щоб не розкричатися. - В кабінеті є стіл, а на цьому столі один єдиний ящик. В цьому ящику візьми Скотч і два бокали. І принеси.
- Вибачте, шеф. Мені що треба якийсь бокал склеїти скотчем? - ні, ну вона точно знущається!
- Не канцелярський скотч, а алкоголь Scottish - шотландський віскі! - ні, ну як можна працювати з такими людьми…
- Зараз принесу! - вона випаровується миттю. 
Я всідаюся в кабінеті Володимира Івановича на стілець навпроти за його столом.
- Що, не витримала душа поета? Знову в загул? - цікавиться він. Ні. Знущається. До чорта!
- Відмічатиму рішення про звільнення з цієї божевільні, - відповідаю йому в тому ж тоні. 
Христина досить швидко повертається з випивкою і я, відкорковуючи пляшку, розливаю напій по склянках. Одну штовхаю по гладенькому столу в бік Володимира Івановича.
- Наголошу ще раз. Кіра залишається у вас. Я просто влаштував дівчину, щоб вона мала змогу опанувати професію, - кажу відпиваючи.
Аромат віскі і спиртовий холод опалює горло.
- Добре, - погоджується і теж робить ковток. - Насправді дівчинка досить старанна.. Та й для першого разу справилась дуже добре.
- То до чого тоді ця уся катавасія. Бо вирішив питання з її працевлаштуванням через вашу голову? - тільки нерви потріпав мені в котрий раз.
Він мовчить, а значить я правий. Допиваю залпом свою склянку Скотча і, гучно ставлячи на стіл бокал, встаю.
- Не переживайте. Скоро мене замінить лояльніший директор, - кажу. - Мозолити очі сьогодні вже не буду, але пам'ятайте, що завтра у вашого відділу дедлайн по справі магната побутової хімії. 
Він мовчить, нічого не каже у відповідь. Лише дивиться в очі.
- Щоб ми зайвий раз до мого звільнення не перестрілись зайвий раз, не саботуйте роботу, - кажу наостанок, доки він грає в мовчанку.
Я виходжу, плотно закриваючи за собою двері і одразу ж натикаюсь на погляд Кіри.
- Які люди з'являються після обіду… - усміхається дещо втомлено вона, а ще в її очах якісь незнайомі іскорки. - Ми так часто випадково стикаємося, що скоро з цього можна буде написати роман.
- Для роману треба хоч одне побачення, - сміюсь.
Вона просто сонечко посеред цього дня.
- А що заважає такій зустрічі? - здвигає плечима. - Сходити на побачення легше, ніж замовити доставку.
- Якщо тобі так легко про це розмірковувати, то зводи мене на побачення, - сміюсь у відповідь, і потрохи розслабляюся.
Вона на секунду впадає в ступор, але потім швидко знаходить слова.
- Та без питань. Назначай дату, - завжди дивуюсь, як у неї все так легко. Я навіть трохи заздрю її безтурботності.
- Що чекати… - хмикаю. - Зустрінемось сьогодні? Тільки доведеться трохи почекати в клубі… Підходь близько дев'ятої. Почекаєш мене на барі…
- Окей. Домовились. Я сподіваюсь, буде не так як сьогодні вранці і на нашому побаченні будете ви, а не хтось інший, - вона мене зараз вколола? Про що вона? Сьогодні… це вона про те, що не я зустрів її на роботі, а вона потрапила до Володимира Івановича? 
- Каюсь, - здвигаю плечима. - Такого більше не повториться.
- Тепер проїхали, - усміхається. Чекала, що я визнаю це. Хитра киця. - Значить тематику побачення обираю я? - уточнює.
- Я повністю у твоєму розпорядженні, - і це правда. 
Не знаю з яких пір, але ця фраза саме те, що я відчуваю. Я в її розпорядженні…
- Ідеально!