11.1 Коли рятуєте чужий зад і замість подяки отримуєте роботу, уточніть чи іде в комплекті добрий начальник

Кіра

- Шапочку забереш? - Ліна вимахує перед носом Ростика скальпом знятим з щура. 

Боже, ну я і зайшла вчасно. Аж замутило...

Хах. Біохіміки, як завжди. В них своя кривава туса заради науки.

- Та ну її, - фиркає Ростик. - Ти мені кишки віддай. Я собі в баночку з формаліном поставлю і на полку.

- Та задовбав ти зі своєю колекцією, - пасіює Лінка.

- Всім привіт, - кажу.

- Привіт, - вітаються. 

- А ти чого сьогодні? - питає Віта, яка тільки-но вийшла з лаборантської.

- Та занести папірці.

- Ясно. Ростик, - кричить до одногрупника. - Посуд помий після цього всього, я поки усе зайве в смітник зберу. Тут салфеток брудних дофіга…

- Фуф, я щось не можу, - зеленіє на очах цей рудий.

- Ригати не треба, треба мити посуд, - хмикає входячи в двері з кавою Поля.

- Та воно усе в кровіщі, я ще після нічної зміни в моргу не відійшов, - скиглить Ростик. - Я тут хлопнусь.

- Дихай, як породіля, і живи далі, - хмикає у відповідь Поля і додає: - Мий посуд і не скигли.

- Бляха, ця криса від мене втікає… - всі обертаються на звук і дивляться на Віту, яка тримає за хвоста щурa, намагаючись посадити його в ракетницю для забору крові.

- Що ти її водиш за хвоста по білому підвіконню, вона вже все обісрала, - зітхає Поля. - Малюєш зоряне небо?

- Та я не можу загнати її в ракетницю, - психує Віта. - А вона оминає її, як гонщик перепони на дорозі. Треба каплю крові для пробірки, а вона зі мною в щурогонки грає!

- Йомайо, що ти її за хвоста, як собаку поводиря тримаєш, - зітхає Ліна і підходить поближче, щоб взяти все в свої руки. - Дивись. Береш рушник, накриваєш щура і, доки він в непонятках, береш його за тулуб і направляєш в ракетницю.

- О, сам заліз, - констатує Віта.

- А я про що….

- Так, дівчата, - перериваю їх. - Я свої папірці, певно залишу тут на столі в викладацькій, а ви скажіть, будь ласка  куратору, що я заходила.
- Без питань, Кірусь, - киває Поля.- Бай-бай, крихітки, - посилаю їм повітряний поцілунок під смішок Ростика і біжу далі.

Мені ще в «Еверест» їхати. Подивимося, що Матвій для мене приготував. Я все ж не маю жодних навичок для такої справи, а простажуватися в хорошій компанії точно піде мені на користь.

Я не настільки буржуазна, щоб їздити на роботу на таксі, тому в цей жаркий день я прокаталась на маршрутці. 

Як це часто буває мені довелося зібрати в купу всі свої акробатичні навички: балансуючи на одній нозі, я притискала до грудей сумку, намагаючись триматися за верхній поручень, не поцілувати вікно і не сісти на руки посиділому дядечку, бо позаду на мене тисла ще одна величезна чоловіча тушка. 

Та й в цілому мені здається, що сідий дядечко став сідим саме через поїздки в такому чудо-транспорті в часи пік.

Ще одне випробування передати за проїзд і витримати в’їдливий запах парфюму, яким буквально помився чоловік позаду мене. 

Я вам так скажу: в наші дні в маршрутки потрібно продавати білети екстремалам, які жити не можуть без адреналіну. А я б зараз з превеликим задоволенням помінялась би з ними місцями, і засмагала б собі спокійненько в джунглях, помішуючи суп з гусениць.

Нарешті моя зупинка. Незважаючи на те, що я зранку була така гарна і свіжа, зараз я була уже втомлена і трохи пом'ята. Добре, що хоч до  зупинки недалеко йти. 

Шмигнула поміж будинків і ось нарешті та сама дев'ятипрверхова офіска. Чомусь в мене з'явилися відчуття, що дев'ять в даному випадку це символічне число. Хоч би воно не означало дев'ять кілець пекла, будь ласочка… 

Перше що я побачила на вході в обитель Матвія Олександровича - це дві шафи, ну тобто двоє співробітників на ресепшені. А минулого разу тут сиділа дівчина, яка дуже органічно вписувалася в атмосферку розмов з клієнтами. Цим двом скоріше б більше підійшла робота вишибалами в барі.

- Доброго дня, ви за записом? - такі чемні. Але, на диво, жодної посмішки…

- З цього дня, я сподіваюсь, буду вас працювати, - не знаю чому, але усміхаюсь найширше, як тільки можливо. - Кіра Амеліна. Я так розумію спершу мені потрібно до Матвія Олександровича?

- Пані Амеліна? - повторює другий із цих братчиків. - Нас попередили. Ось Ваш пропуск. Ми тут усіх співробітників знаємо, але так прийнято.

- Дякую, - забираю зі стола тільки що викладену пластикову карточку. З іменем, прізвищем і новим статусом. Тут навіть написано, що я стажерка. Прикольно…

- Вам на дев'ятий поверх, направо в кінці коридору кабінет директора, - говорить один з цих велетнів.

- Стій, не на дев'ятий, а на другий, - переправляє його напарник. - Вибачте, мій колега забув, що на дев'ятому поверсі ремонт, - легенько штовхає другого. - Зараз директор сидить в суміжному кабінеті з керівником відділу юристів. На їхньому поверсі. Там спитаєте.

- Ага, сьогодні спустився поближче до смертних, - хмикає другий. 

Цікаво, чому він так сказав. Невже, начальство недолюблюють. Стає дедалі цікавіше.