9.4

Минає хвилин з двадцять, коли важкі двері відчиняються і повз будку чергового проходить, підхрамуючи, статний дещо схилений дід, опираючись на трость. Одягнутий у легку чорну рубашку, брюки і гостроносі шкіряні туфлі. У вітровці з піднятим воротом. Сідий, наче молоко, з густими бровами і вицвілими синіми очима. 
Він не зважає ні на кого. Гострим поглядом натикається на Кіру. Його суворе обличчя вмить теплішає і в очах з'являється батьківський вогник.
- Внуча, - промовляє глибоким прокуреним голосом.
- Дідуль, дякую, що прийшов. - Кіра підбігає до старого і обіймає його так, що мало не зшибає з ніг.
- Що тут у тебе стряслося, горобеня, - лохматить її волосся.
- Ну, - відривається вона і опускає очі. - Мого друга бандоси твої хочуть посадити, але ніжними рученьками правоохоронних органів. 
- Тц, приїхали, - знітився старий вовк, - Я тобі що, консільєрі з італійської мафії…
- Дідуль, не гони дурку, як на допитах, - хмикає. - Поможи.
- Вивчив на свою голову, - хрипко сміється старий. - Андрій, привіт. - жестом вітається і підходить ближче. - Диктуй вже дані того смертника, який наїхав на друга моєї внучки. Бо моїй козі вже пора спати….
- Ну, діду, - тягне мала.
- Добре, Семен Григорович. Батько «потерпілого» Костров Віталій Антонович, 75 року народження… - відповідає слідчий. 
Вперше бачу, щоб погляд цього інфантила в рядах поліцейських віяв такою серйозністю і повагою.
- Костров? - злітають брови старого. Він починає хрипко сміятися. 
- Семен Григорович, - прокашлює в кулак слідчий. - Що Вас так розсмішило?
- Андрюша… - усміхається старий вовк. - Я думав, ми тут вже мало не дійшли до нового переділу району, а ти на мою внучу страху нагнав через якусь мілку сошку.
- В сенсі, - хмуриться слідак. - Між іншим ковбасний магнат і… - говорить тихіше. - З губернатором майже в десна. Наш майор вже всі вуха прожужжав…
- Та кому там цікаво, в які місця ця шістка язика засовує… - махає рукою. - Шниряв поміж братви, як сопля зелена, туфлі облизував, аби лиш до общака поближче, а тепер… ковбасний магнат, мать його…
- Так, ти поможеш, - виглядає його з-за плеча Кіра. Ще й вигляд такий миленький робить. Ну точно, кошеня!
Я сиджу, опустивши голову і розуміючи, що вляпався в якесь лайно… і усі ці свистопляски навколо тільки підтверджують мою впевненість.
- А це і є наш пасажир? - дивиться на мене старий, ніби просвітюючи наскрізь. Здається, і не втекти від сталі його очей.
- Діду, - легенько хлопає його по плечу. - Не спугни. Я ще хочу в майбутньому спілкуватися з цим красунчиком. Усмішка сама з'являється на обличчі. Ну, і дівчинонька… Вогонь!
- Так це друг чи … красунчик? - його очі звужуються і він оцінюючи проходиться поглядом по мені. 
- По офіційній версії… приятель. - відповідає за нас усіх Андрій.
- І довго ще на мене будуть дивитися як на мавпу за гратами… - нахиляюсь і обіймаю голову руками не в силах більше терпіти ці знущання.
- Добре, - зітхає Семен Григорович, - не будемо більше тривожити тонку душевну організацію твого… приятеля. Подзвоню зараз з приводу Соплі… ну тобто Кострова.
Мене розбирає сміх від прізвиська того важного пана, через якого я грію зад на цій жорсткій лавці. Сопля, блін, зелена. Слідчий і Кіра дивно косяться на мене. Ні, ну а що!
Старий дістає з кишені окуляри і кнопочний телефон. Одягнувши свої другі очі, він пілікає кнопками, набираючи номер. Ідуть гудки, це чуємо і ми четверо: Кіра, я, адвокат і слідчий. 
На тому кінці хтось бере слухавку.
- Ал-ло, - не дочікуючись відповіді, говорить старий. - Горбатий, це  Єгерь турбує.
- О, Єгерь, салют. Давно не чулися! - відповідає сівший, прокурений голос.
- Горб, тут слушок пішов, що Сопля магнатом зробився, - хмикає старий.
- Хто? - я прямо уявляю, як хмуриться мужик на тому кінці. - Ця шістка… Якого фіга він тобі знадобився?
- Горбатий, - зітхає. - По-братськи, набери Соплю. Чи хто там з ним зв'язаний. Хай заяву з ментівки забере і оборотнів своїх приструнить, бо тільки голову мороче і проблеми створює хорошим людям…
- Сопля? От утирок. Зовсім берега попутав таких людей турбувати! - напружується Горб. - Треба в якій формі роз'яснити? 
- Поки що у ввічливій, - усміхається старий. - Бо ти ж мене знаєш, якщо вже на особистий контакт піду, то… ну зрозумів ти… Ще й знайомого моєї внучки зачепив, гад…
- Та зрозумів, Єгерь, - хрипко, закашлюючись, сміється в трубку. - Був Сопля - небуде Соплі. 
- Ну, да… - тягне недобро старий.
Його погляд дійсно стає жорсткішим і навіває якесь почуття небезпеки.
- Зроблю все в найкращому вигляді, - підтримує його добрими словами Горбатий. -  Через годину вже буде твій джигіт на волі і з вибаченнями.
- Дякую, Горб.
- Сочтемся, - усміхається мужик і старий роз'єднує дзвінок.
І дійсно проходить десь менше, ніж навіть пів години, як на трубу слідчого Андрія дзвонять. Він відходить в бік, декілька хвилин сперечається, а потім злий повертається до нас.
- Від усього Приморського районного відділку поліції, - скрегоче зубами від злості, вочевидь, не тільки на мене, - приношу вибачення за несанкціоноване затримання громадянина Левицького. Ви негайно будете звільнені і вам повернуть всі ваші речі.
Він жестом підкликає чергового, а той відчиняє клітку.
Я нарешті виходжу і з мене навіть наручники знімають. Давно б так. І навіщо мені в клітці вони були потрібні! Нуль логіки. Хоча де я говорю про логіку…
- Андрюша, - тягне дід Кіри. - А чого це ти приносиш вибачення?
- Семен Григорович, ви ж в курсі, що козел відпущення той, хто нижче за званням, - хмикає гнівно. - Майор злий, як чорт, чую мені весело буде цього тижня…
- Ага. На бабки попав, скотина. Так йому й треба! - бурчить Кіра.
- Ясно, - хмуриться старий. - Ну зараз Сопля вже в мене виграє! І майора твого струхнемо! - він дістає телефон і поривається набрати номер, але Кіра легенько відбирає в нього гаджет і заспокоює.
- Дід, ну все ж уже добре! Головне, що справу не відкривають і Матвія відпустили, а то вже як є… - тепло і заспокійливо усміхається йому.
- Ну як так! - старий продовжує бурчати, а вона його заспокоювати.
- Поїхали, Матвій Олександрович, - звертається до мене адвокат. - Підвезу додому Вас. 
Я киваю і обертаюся в бік Кіри, яка все ще врівноважує діда.
- Кіро, ти поїдеш з нами? Семена Григоровича теж завеземо. Адвокат на машині, - чую як пихтить поряд Вольфович, але не звертаю уваги. 
Вони з батьком через якогось язикатого піжона мало десять відсотків акцій не просрали. Та ще й на вибачення мене вламували! Хай тепер мовчать в тряпочку.
- Та ні, - відповідає. - Я в дідуся переночую. Тут хвилин 10 ходьби.
- Добре, - киваю, а далі кажу те, що зовсім не збирався - Кіра. Якщо Вас все ще цікавить робота в «Евересті», то приходьте, коли Вам зручно в понеділок. Щось придумаємо…
Я розвертаюся, мало не хапаючи адвоката за шкірку, і ми виходимо надвір. Ніч справді місячна і зоряна, а прохолода повітря нарешті трохи розслабляє тіло. Співають цвіркуни і вітер ледве шелестить. Пахне морем. Я розправлюю плечі і, засунувши руки в кишені, повільно спускаюся до адвоката, який уже відімкнув авто.
Сьогодні була насичена ніч... Тільки рандеву було з поліцейським відділком, мать його...