7.2

- То що, є уже в тебе, Манюня, на приміті зятьок для нас? - акуратно переводить тему наш тактичний Мишко.
- Якби ж то… - зітхаю. - Утім, є гарні новини. Всі чоловіки, які збиралися просто пограти зі мною, програли і купили, певно, вже абонемент до психолога. У тому числі і ваш улюблений Толік. 
- А який хоч він має бути? - хитро питає Роксі. Нарешті вона теж включається в розмову. Я розумію, що до цієї атмосфери треба ще звикнути.
Здається, зараз знову тріпану якусь фігню.
- Я хочу крутого хлопця, щоб йому від мене башту зносило, - бурчу собі під носа. - Такого, щоб був, як краш кожної дівчини, коли вона бере в руки любовний роман.
- Уві сні все можливо… - тягне подруга. Ми з Роксі вже наїлися, тому встаємо за столу і сідаємо на ліжко Олі. Так нам добре видно хлопців, а вони добре бачать нас. Та й спілкуватися зручніше.
- Пропонуєш летаргічний сон? - хмикаю їй у відповідь, бо вона змушує мене виринути з марень.
- Язик твій - ворог твій, - вона бере у руки подушку і починає мене бити за різке висловлювання, від чого я звалююся на спину. Розкинувшись в позу зіроньки, я знову дозволяю собі замріятися.
Я ж дійсно не знаю який він має бути!
- Боженька, пошли мені владного гендиректора. Хоч одного, жаль чи що! На світі їх тьма тьмуща… - ми почали біситися на ліжку, б'ючись з Роксі подушками. До речі, я гамселила її тією, якою вона сама в мене кинула. - В світі мільйони директорів, то мені що не можна й одного однісінького!
- Чого мені зараз здається, що ти говориш як ідіотка… - включається в розмову брат, вважаючи, що мені потрібна його авторитетна думка.
- Здається, всі закохані тупі, - чуємо голос Артема. - Тільки мене не заражайте цим…
- Так, я якось не бачу об'єкта щирої любові нашої Малявки на горизонті, - язвить Андрій. - А тупіти ще до кохання це вже клінічний випадок.
- Ой, ну не дави на больний мозоль. - фиркаю їм у відповідь, обіймаючи ту злополучну подушку. - І сам ти клінічний випадок…
Ні, ну знущаються над моїми думками. Більше ні слова не скажу. Зітхаю.
- Ти ще при своєму розумі, тож роблю висновок, що коханнячком коло тебе й не пахне… - зітхає мені в унісон Оля, яка все ще сидить за столом і дожовує листок салату.
- Зато пахне горілим… - принюхуюсь. Дійсно, чомусь несе підгорілим м'ясом. Сусіди жарять… чи що…
- Що? - якось тупо дивиться вперед Оля.
- Та кажу, що в когось щось походу горить. - гучніше повторюю свою фразу.
- Бл*ть, КОТЛЕТИ… - підривається вона на ноги і біжить на нашу суміжну з сусідами кухню. А я тільки й думаю: коли вона встигла?
- Я теж, мабуть піду, - збирається по-тихеньку Роксана. -  Я вже годину, як мала бути на побаченні… - вона хапає сумочку і взуває свої шпильки.
- Так, а ти що його не попередила про затримку рандеву? - цікавлюсь, бо подруга дійсно збиралася на побачення, доки наш спокій не перервав брат зі своєю бандою. 
- Почекає, - фиркає вона, випрямляючись. - Він сам уже три рази відміняв нашу зустріч. То дощ, то робота, то він не в ресурсі…
Знайомо. Був у мене такий. Батьки хотіли відправити розвіятись з якимось сином знайомих. Він теж двічі відміняв зустріч. Через дощ… До речі, в другий раз дощ так і не пішов за прогнозом. А я не пішла з ним на побачення.
- Так, нафіга він такий треба … - з чистими і майже невинними очима відзивається мій брат.
- А що мені… вдома сидіти! - ще раз фиркає Роксі. 
Двері за нею закриваються, а брат здається досі в шоці від улюбленого хоббі нашої Роксі. Ну, я маю на увазі побачення.
- Так, кулінарний гуру і жіноча версія Дон Жуана звалили… - тягну услід Роксі. - А тепер розказуйте, конспіратори, реальну причину свого «спонтанного» візиту.
На мене дивляться чотири пари найчесніших очей. А такі чисті і драматичні погляди в них бувають, коли їм треба запхнути мене в якусь сраку.
Прямо, як колись… Ці четверо випили увесь татовий мінібар, коли батьки звалили в відпустку. Добре, що хоч все замінили як було.  Крім одного коньяку, де залили чай. Брат нібито просто не знайшов таку ж саму пляшку, а потім забув.
І ось, коли тато згадав за свою улюблену колекціонну пляшку на двадцять п'ятий день народження брата, ці ідіоти змусили мене, ніби випадково, вронити її на шляху до авто.
- Ви забули як мене підставляли неодноразово! Та той довбаний Арманьяк Делор 73 року коштував дев'ять косарів! Мені досі цей коньяк в страшних снах являється! - фиркаю. - Тато за ним досі плаче. Засранці! Він, між іншим, мене досі підколює за «тремор рук». І тут ви знову за своє! - ціджу крізь зуби сверлячи їх уважним поглядом. - Що на цей раз, в дідька, сталося!
Але з'ясувати це я не встигаю. На усю кімнату зненацька роздається дзвінок телефону. Судячи по нахабній і трохи хтивій мелодії, грає мій…
Я наче вжалена підриваюся з місця, стараючись якнайхутчіше знайти той злополучний телефон, бо пісня от-от дійде до найцікавішого моменту. 
«Monday, Tuesday, Wednesday, Thursday, Friday, Saturday, Sunday (a week)
Monday, Tuesday, Wednesday, Thursday, Friday»
Поки співак перераховує дні тижня, я вже уявляю, як в кожен із цих днів брат буде згадувати про цей випадок.
«Seven days a week
Every hour, every minute, every second»
Так-так, виконавець правий, це будуть мені згадувати впродовж тижня кожну годину, хвилину і секунду.
«You know, night after night
I'll be f*cking you right, seven days a week…»
Я встигаю вхопити телефон, але приспів уже закінчується. Я беру слухавку, не відводячи очей від хлопців. 
Мишко зробив жест рука-лице, Андрій з широкою посмішкою показує великий палець, Артем продовжує їсти, а мій брат сверлить мене поглядом зелених очей.
- Марфа Пилипівна, я вас слухаю, - відповідаю на дзвінок вахтерші.
- Кірочка, тут така справа. До тебе кур'єр на прохідній… - її зазвичай суворий голос стає м'яким, а потім вона ніби переходить на шепіт. - З величееееееезним букетом троянд.
- Я зараз спущусь, - мямлю, бо рятувальний круг знайшов мене сам.
І усміхаюсь на усі 32 зуби. Ну 33… нещодавно зуб мудрості виріс. Хоча самої мудрості щось не прибавилось…
- Що там буде робити той голосистий пацан сім днів на тиждень з тобою, судячи з пісні? - єхидненько тягне брат.
Блін, та я не позбавлюсь жартів про цей випадок ще з місяць…
- Ви тут їжте, а мені треба зганяти на прохідну…
Мені здається, я чкурнула так, що аж п'ятки мерехтіли…
І ось я вже шльопаю по гуртожитку, збігаючи по сходам униз. Коло будки з нашою вахтершею дійсно стоїть кур'єр з дійсно великим букетом…
Тільки я не розумію… 
Та мені точно ніхто не міг його подарувати!
- Кіра Амеліна? - цікавиться молодий хлопець.
- Ну, так… - тягну. - От тільки може я не та Кіра Амеліна, як би це дивно не звучало…
- Навряд чи… - усміхається кур'єр. - розпишіться. 
Поки я ставлю галочки в бумазі, мене сверлить поглядом Марфа Пилипівна. Оце я їй нових пліток підкинула…
Кур'єр передає мені букет білих троянд, який я притискаю до грудей в оціпенінні, бо починаю перебирати в голові кандидатів, які здатні на такий широкий жест. Але нічого не виходить…
- Розкішний букет троянд, - тягне вахтерша.
Я лише широко її всміхаюся і прямую назад до кімнати. Нічого тут ще більше уваги приковувати до своєї скромної персони.
Я роздивляюся букет і тільки тоді помічаю записку. Плескаю долонею по лобі від досади, бо забула спитати кур'єра про відправника. 
Ось в такому шоці я була.
В записці дійсно написано дещо цікаве:
«Тільки дурні судять книгу по обкладинці, навіть не зацікавившись її змістом…
P.S. Сподіваюсь квіти вам сподобалися,
з найкращими побажаннями, 
той самий Дурень.»
Згадала  сьогодні сонце, ось і промінчик… Владний гендиректор, мать його…  З чистим розкаянням. Чистим, як колір цих троянд. Ех, галантно все ж. Складно не оцінити такий джентльменський жест. Невже доля знову мене стикне з ним…