5.2

Виходжу в коридор. Солодка парочка сидить в кріслах навпроти кабінету.
- Так, значить… Ми з Михайлом Йосифовичем звірили записи, але на сьогодні пацієнтка Гайдарчук не записувалась, - тягну, звинувачуючи у брехні. - Вам доведеться записатися на прийом через регістратуру. Будемо раді бачити вас іншим разом.
- Але… - починає чоловік.
- Через регістратуру, - перериваю його. Нібито трохи розчаровано. - Ви поки в мене в кабінеті посидьте, а дружина нехай сходить записатися.
- Ну, добре, - здвигає плечима чоловік, вони перешіптуються між собою, і чоловік проходить нарешті в кабінет. Я закриваю за нами двері і тихенько провертаю замок.
Сідаю за стола, а навпроти мене сідає Гайдарчук. Я не довго чекаючи дістаю з шухляди ПМ, який була вимушена сховати там, і направляю прямо в голову пацієнта. 
- Ну у вас і жарти, лікарю, - схиляє на бік голову, присвистуючи. - В іграшки ще не награлися?
- Ну чому ж… - усміхаюсь йому у відповідь. - ця іграшка не тільки гарна, але й досить небезпечна. Пістолет справжній.
Він все ще мені не вірить, але в його голові поволі поселяються сумніви і це наглядно видно.
- Мені не подобається, як Ви жартуєте, - напружується легенько, проте все ще сидить в розслабленій позі. - Навряд чи вирішили вчинити пограбування у лікарні, ідіотизм. 
Все ще думає, що іграшка. Запальничка, наприклад.
- Грабувати…  В цьому немає потреби, - здвигаю плечима. - А що як сьогодні мене кинув хлопець і я озвіріла на всю чоловічу половину планети. А тут ви. Зовсім не у слушний момент…
Я помічаю як він зковтує, його погляд стає уважнішим і направлений вже не стільки на мене, як на зброю.
- Що Ви зараз відчуваєте? -  широко йому усміхаюся.
- Та ну, лікарю. Це не смішно. - хмуриться він. Чуєш, не хмурся, а починай боятися. - Сховайте іграшку.
Я миттю пересмикнула затвор, ніби заганяючи патрон в патронник. В тиші кабінету пролунало характерне клацання.
І знов направила пістолет на чоловіка. 
Його вираз обличчя змінився. Тепер він точно не був розслабленим. Це була недовіра, настороженість, змагання голосів у його голові.
Він підняв руки в захисному жесті.
- Лікарю, - його голос став жорсткіший і з нотками надлому. - Вам варто опустити зброю. Я все ще сподіваюсь, що це муляж.
Сподівайся. Але це не муляж.
- Тепер Ваші почуття і думки трохи видозмінились? - хмикаю, задоволена реакцією.
На моїх губах застигає привітна посмішка. І я натисла на курок.
БАХ! - Постріл на рівні чола пацієнта.
Холостий…
Я просто поклала в пістолет пустий магазин. Правда, він про це знати не міг. Я знову ставлю пістолет на запобіжник і швидко ховаю його в ящик. 
Його перелякані очі і затримка дихання говорили самі за себе. Він завмер, наче воскова статуя. І ще секунд десять приходив до тями. 
- Це муляж. Утім, реалістично, правда? - брешу йому, сховавши травмат подалі від його очей.
Нарешті він поворухнувся і одразу ж агресивно кинувся до мене, що я аж відскочила до вікна. Кинувши в нього подушкою, на якій сиділа. Стільці у Мишка жорсткі. Так і жопа квадратною може стати.
- Такі жарти позбавлені людяності! Що ви собі дозволяєте! - хрипко свариться, часто дихаючи. - Як можна так бездумно гратися з почуттями людей! Якби в мене було слабке серце і я отримав інфаркт! Вас хоч навчили думати головою! Така доросла і зовсім без царя в голові!
Я спокійно вислухала весь шквал емоцій і спокійно відповіла: 
- Я думаю, що це дуже схоже на те, що може відчути ваша дружина, коли дізнається новини щодо її стану. Обурення. Злість. Відчай.
Він нахмурився і спитав:
- Що за маячня зірвалася з ваших вуст?!
Я знову усміхнулася.
- Ваша дружина зробила третій аборт і тепер, як наслідок, не зможе мати дітей, - повертаю його з небес на землю, з усієї сили гепаючи об асфальт. - Вона вчинила так і через психологічний тиск в тому числі. Сьогодні вона дізнається від вас про діагноз. Ви надто довго годували її обіцянками, що діти будуть "після" чи "потім"..
- Як… - його круглі неадекватні очі варто побачити. Він вже й забув про трюк з пістолетом. У нього глобальніша проблема - майбутній інкубатор для спадкоємців зламався. - Вона тепер безплідна?
- Уявляєте... - знову повертаю на обличчя сувору маску медсестри і обережно і швиденько обходжу стіл, а він підіймається слідом. - Вона ніколи не зможе потримати на руках власну дитину. Думаю, сьогодні Ви зробите їй контрольний в голову. 
- Як же так… Може Ви… - невже він думає, що все у цьому житті можна виправити.
- Іноді людину можна вбити не тільки фізично. Її можна вбити морально. Як цей трюк з пістолетом, - розжовую для нього кожне слово. - Для мене, як для маніпулятора, було цілком зрозуміло, що це лиш гра і реальної шкоди вона не принесе. Але для вас, як для жертви, все було більш ніж реально, - він завмер, слухаючи. -  Я удавано вистрілила, а ви пережили це насправді. Ви померли і воскресли. 
- До чого це все?! - хрипить. 
Вина? Совість? Розкаяння? 
Не вірю.
- Я змусила Вас пережити жах лиш один раз, а деякі люди, що страждають від ментального насилля, переживають такі емоції сотню, а то й тисячу разів. Але до цього не можна звикнути, як до трюку з пістолетом. На третій чи п'ятий раз Ви вже не будете звертати увагу на таку подію. - роблю невеличку паузу. - А от свою дружину Ви застрілюєте своїми одноосібними рішеннями з приводу дітей щоразу, як вперше. Для неї - це реальне вбивство. Вбивство зсередини...
- Я все ж не розумію… - я бачу, що він в ступорі. -  З цим точно нічого не можна зробити?! 
Він точно про все забув. Так, реальність уже впала на нього всім небом важщенним і притисла до самої землі. Що… боляче? А їй? Їй не буде боляче?
- Коли лікарі встановлюють якісь протипоказання, то пацієнти діють на свій розсуд. - сказала, як відрізала. - Ваша дружина стикнулась із невідворотними наслідками власного рішення, навіяного вами. Тож скажіть їй самі…
- Із цим нічого… - все ще бурмоче він з загубленим виразом обличчя.
- Ідіть, - я підходжу, провертаючи замок і майже випихаю його з кабінету поскоріше, аби він не згадав про мої збочені жарти. - Я сказала все, що хотіла...
- Я ж так хотів бути справді хорошим батьком, але в свій час, коли був би готовий! - ще нібито викрикує він, але я вкінець видворюю його.
- Таких як ти зазвичай називають не чудовий батько, - тихо ціджу крізь зуби, вкінець випихаючи його з кабінету і зачиняю різко двері. - А причиною дитячої травми на прийомі у лікаря-психолога…
Я сідаю в кабінеті на диванчик, закидуючи голову на спинку. Ходять же по землі такі виродки…
Через пів години мене відпускає. 
Я вирішую все ж таки знайти мою медсестричку з реєстратури.
Білочка чомусь так і не зайшла. Невже в неї там додалось роботи? Жаль. Я вирішую її знайти і виходжу в коридор. 
Йо-пе-ре-се-те…
Перед мої очі постає ошарашений погляд того довбаного гендиректора з «Евереста». 
Він стоїть над дівчиною.  
Вочевидь, його пасія, яку він привів на огляд. 
Ще й я в білому халаті зі здивованою скептичною мордочкою. І крім нас трьох в коридорі нікого. 
Ну, зашибісь!