1.3

- І де ж ваша студентка? - запитала ведуча. 

- Так осьо. - пальцем тикнув на мене. Склав руки до рота, ніби хотів прошепотіти. От тільки була повна тиша і чути було дуже добре. - Я тобі підшаманю будь-який пропуск в наступному семестрі, щоб не відробляла. 

А це вже козирна карта. Заради такого можна й дурака поваляти.

Я лиш голосно зітхнула і поперлася до математика. Не люблю таке, як і на весіллях оці конкурси.

Сьогодні мали вибрати найкращу пару університету з п'яти. 

Біологи + математики, 

історики + журналісти, 

юристи + філологи, 

хіміки + геологи, 

психологи + інформатики. 

Переможця по кожному раунду визначають за рішенням залу, тобто аплодисментами. Програвати не хотілося. При чому кожні ж зазвичай аплодуватимуть лише за свій факультет. А з біологів у цій залі - один учасник і один придурок, який може забути поплескати в долоні. 

Роксі нарешті знайшлася в натовпі і тепер вболівала за мене на конкурсі. Аплодисменти з одних рук - це мало, аплодисменти з двох рук… це все ще мало. Ну ви знущаєтеся!

Тож в раунді представлення пари, я балагурила як могла, перетворюючи це дійство в стендап.

В раунді ерудитів намагалася напружуватись… благо математик виявився дуже розумним. І я всі питання звалила на нього.

А в раунді танців ми танцювали танго, навіть незважаючи на те, що мій партнер виявився деревом. Головне вчасно дати романтики, прогнутися на його руках, наче на місток, і сісти на шпагат.

Тож згодилися під сукнею шорти. Казала ж… завжди треба бути на поготові. 

Врешті-решт ми отримали заслужене срібло.

Потім конкурси завершилися і почалися просто танці. 

Утім, в якийсь момент все стухло, бо гарячительного від Горянича не було.

Коли я вже нарешті вирішила піти додому, то наткнулася на погляд Іллі з дальнього кутка. Він чомусь стоїть наодинці не виходячи ані танцювати, ані навіть випити чогось. 

Ну і хай сверлить очима далі, я відвертаюся.

Час збиратися додому. А я ж взагалі збиралася побути тут з годинку! 

- Ти додому йдеш? - сіпаю подругу.

- Та ні. Я ще побуду, а ти чого так рано? - питає вона і обіймає.

- Набридло, - здвигаю плечами.

- Ну, тоді побачимось вдома…. - ані вона, ані я не знаємо, що ще сказати.

- Тоді ок. - тепер я обіймаю її і йду.

Швиденько піднімаюся сходами догори. Прямо до пластикових дверей, які ведуть на вулицю. Смикаю ручку. В лице врізається свіже нічне повітря. Очи сліпить один єдиний ліхтар, що білим світлом освітлює невеличкий острівець асфальту. А далі темрява. І як іти такою вулицею на підборах? Самогубство, блін.

Переходимо до наступного плану. Тільки треба замаскуватися і жертву знайти.

Я дістаю окуляри в тонкій золотій оправі із сумочки і надягаю, золотава цепочка з їх вушок лягає мені прямо в лужбинку грудей. Пікантно. Ну що, поки павук чекає свою муху…

Я дзвоню, набираючи до болі знайомий номер. Цей гівнюк змусив мене його вивчити. А я йому помстилася. Він досі в мене ніяк не записаний в телефоні. Просто незнайомий номер… Хахах…

- Заноза в задниці? - відгукається трохи сонливий голос.

- Твоя крихітка. А не заноза. - хмикаю.

- Угум. - хмикає у відповідь він. Таке відчуття, що передразнює і знущається.  

- Зустрінь мене коло Палацу Спорту, бо темно. Сьогодні в тебе хочу переночувати, - швидко тараторю.

- Угум. Стоп. - встрепенувся. - А де це ти шлялася о 2 годині ночі!

Я відкладаю миттю слухавку від вуха, бо, здається, оглохну від його крику. Як добре, що рефлекс спрацював.

- На студ вечорі. - хмуро відповідаю. 

В слухавку чую лише часте напружене дихання, наче в злого хом'ячка.

- Зараз буду. Помічу, що щось не так, видеру, як сидорову козу. - він вимкнувся, не давши мені і слова більше вставити.

От, гівнюк. 

Я чую кроки по плитці сходів і скоро бачу, що на вулицю виходить друг Ігоря, Ілля. 

- О, додому? - усміхається мені він. В нього доволі м'яка усмішка. Навіть здається, що він усміхається очима.

- Ага. Вам в який бік? - цікавлюсь.

- До площі. І краще на “ти”. - кривиться від мого звернення, наче пачку лимонів з'їв. 

- Добре. Може разом пройдемося? Це в один бік. Мені до Палацу Спорту, - награно мнуся на місці.

Він чомусь вагається. 

- Ну, я в темряві майже нікого не бачу, - жалібно продовжую і поправляю окуляри, які насправді лише фікція, - Куряча сліпота… вічно натикаюся на якісь предмети. Дерево від людини не відрізню. - добиваю невинно.

- Ну… тоді, звісно, -  обережно погоджується.

І чого так переймається? Не кусаюся ж я… Він протягує руку, щоб я обіперлася. Руки в нього холодні, тому приємно торкатися. Та й аромат його парфюму доволі освіжаючий. Як і мій. Схожі смаки?