Глава 33. Все тільки починається

Дмитро

Прокидаюсь зранку у незнайомій квартирі, сам у ліжку, голова гуде, але починаю щось пригадувати: батьки Оксани, Андрій, смаколики та гостинці, ми співали українських пісень… Я співав? Ну це вже…

В роті наче всю ніч гидили коти, тож інтуїтивно розумію, що мені потрібно до вбиральні. Мабуть, так навідпочивались вчора, що Оксана вирішила залишитись у рідних. Звичайно ж я правий, бо виходжу з незнайомої кімнати та опиняюсь на кухні, де вчора відбувалося щось страшне. Однак стіл гарненько прибраний, за ним сидить Оксанчин батько та п’є гарячий чай.

– Ранок, синку! Голова, мабуть, болить? – чоловік усміхається мені щирою посмішкою та простягає склянку з водою, - Випий і таблетку зараз дам, бо виглядаєш дуже побитим. А вчора такий герой був! Усе що було подопивав, про вічну любов до моєї доньки співав… Та я й сам трохи перебрав, але не так старався, як ти!

– Ви мене вже вибачте, я не знаю, як так сталося, бо зазвичай міру знаю, - і так ніяково мені стало, - А де?

– Дівчата? Та пішли за продуктами, скоро будуть. Оксана обіцяла принести тобі мінералки. Просила не будити, а ти й сам справився.

– Ага, дякую, - після склянки води в голові наче справді трохи світлішає.

– Ти ж справді її кохаєш? – вже чую суворі нотки в його голосі.

– Навіть більше. Я нею дихаю, вона для мене ціле життя, - кажу серйозно, бо це так і є.

– Тоді добре. Образиш – з-під землі дістану.

– Ображу – сам себе з-під землі дістану.

***

У неділю ми поїхали назад до Кропивницького. До нас додому.

Вдень на нас чекала робота, а вечорами ми ніжились в обіймах одне одного, для мене час наче завмирав, коли Оксана тулилася до мене під ковдрою, чи гріла змерзлі долоні під моєю футболкою. Вона точно з сімейства зміїних, бо в неї завжди мерзнуть руки та ноги, а я з усіх сил відігріваю свою печерну гадюку аби вона шипіла тільки від задоволення.

Як може бути так, що з появою однією людини у твоєму житті усі звичні речі вмить стають незвичайно прекрасними та важливими? Пити каву вранці удвох без розмов, спостерігаючи ранок крізь вікно кухні, може бути інтимніше за секс. Або рятувати кохану від павука, що причаївся під кухонним столом, і сміятися від того, що ця дивовижна жінка не боялася лазити гіпсовими бездонними печерами, але злякалася тендітного павучка.

Постійно дратуватися через те, що на твоїй робочій формі після прання залишається її волосся, але разом з тим любити зариватися носом у цю вугільно-чорну хмаринку, бо вона пахне щастям, любов’ю та чимось фантастичним. Іноді сваритися на неї за те, що в котрий раз засиділась за створенням нової скульптури до ранку і тепер уся кухня в глині, а їжі немає, бо моя кохана займалася творчістю.

Я люблю навіть наші сварки, бо ми потім так пристрасно миримось, що після одного разу навіть довелося купити нове ліжко.

А коли ми нарешті обрали дату для весілля, почався справжній хаос, бо моя мама вирішила, що все дійство має відбуватися під її чітким керівництвом у будинку моїх батьків, де багато місця для дорогих гостей (всі свої, чоловік 150!). Оксанина мама ж навпаки вмовляла нас зіграти весілля у Львові в якомусь затишному ресторані, а потім провести романтичну подорож у Карпатах.

Я взагалі не мішався у ці питання, мовчки цілував свою Оксану та говорив, щоб вона вирішувала, як хоче влаштувати те довбане весілля сама, бо насправді мені просто хотілось вже перейти до того моменту, коли довго і щасливо разом, аби свою жінку більше не ділити ні з ким та з гордістю горлопанити на всю квартиру «жінко моя».

Оксана перехитрила всіх, бо ми таємно подали документи до РАГСу, офіційно розписалися у джинсах на вишиванках, а за тиждень після цього полетіли на Шрі-Ланку. Там ми спочатку 2 тижні лазили по джунглях та старовинних храмах, а потім ще тиждень ніжилися на океані, вечеряли у рибацькій кафешці на пляжі та майже не спали ночами, бо ця жінка просто невгамовна і заснути з нею взагалі неможливо.

Коли ми потім повернулися додому та об’явили всім, що вже стали подружжям, в моєї матері була істерика, пані Наталя не дзвонила близько 2 тижнів, бо також образилася, але Оксана виглядала наче полководець, що першим виграв свою грандіозну битву. Я захоплююсь своєю дружиною, бо вона точно нікого і нічого не боїться (окрім павуків!), а от я іноді її побоююсь. На щастя, в мене є доступ до тіла, тож я добре знаю певні точки, що легко змінюють гнів моєї гадюки на милість.

Варто тільки поцілувати її у плече… Гаразд-гаразд, про таке не розповідатиму, бо деякі речі краще залишити тільки для двох. Ну ви ж розумієте, так?

***

Приблизно за пів року батьки відійшли від шоку, що класичного весілля не буде, потенційні гості теж якось вижили без чергової алкогольної тусовки. І нас почати колупати новою класичною темою «де онуки, ми люди старі, хоч би до смерті їх побачити». Проблема була в тому, що ми вирішили не берегтися ще під час романтичної подорожі, але дива так і не сталося. Наші діти поки не хотіли приходити в наше життя, а ми не були готові визнати проблему, і просто певний час жили так, наче все за планом.

Справ було чимало. Мої батьки подарували мені земельну ділянку під забудову і запропонували допомогу з будівництвом нашого власного сімейного будиночка, тож не бачив причин відмовлятися від такої можливості. Ми одразу створили невеличкий проєкт дому на 120 квадратів з майстернею для Оксани, 3 спальнями та затишним каміном. Довірили створення проєкту Артему Левицькому, бо інших нормальних спеціалістів я не знав, а його компанія стала справді вартою уваги.

Будівництво затягнулось на 3 роки, Оксана взяла на себе мало не всі контрольні функції та ганяла будівельників не гірше, ніж моя матір власних працівників на фермерському господарстві. Я багато працював, на мене чекало підвищення, стало більше задач та відповідальності, багато пропадав на службі, але завжди поспішав додому до коханої жінки.

Життя з Оксаною – краще ніж мрія, бо варто їй лише глянути на мене своїми сірими очима і я знову наче тільки вперше її побачив. Не можу відвести погляд, не можу не бажати її обіймів. А діти?