Розділ 31. Здрастуйте, мамо!

Дмитро

Весь цей тиждень я живу, на якомусь шаленому драйві.

Не можу впізнати сам себе, бо я ще ніколи не почувався таким впевненим у власних бажаннях та діях. Завжди мною керували сумніви та думки інших людей навколо – батьків, друзів, знайомих. Досі не розумію, чому дозволяв негативному життєвому досвіду в моєму житті, керувати майбутнім. Я ж навіть перестав намагатися будувати стосунки!

Колишні дівчата так чи інакше переключались на Олега або, як у випадку з Настею, йшли до таких як Артем. Від того я почувався якимсь дивним, недостатньо привабливим чи типу того. Дівчата, яким подобався я, наприклад Оленка, нічого в мені не викликали окрім легкої зневаги, бо хіба можна так себе пропонувати чоловіку?

Але Оксана інша, Оксана моя.

І за неї я буду битись навіть з найкращим другом, от тому ситуація в нічному клубі мала статися. Так, мені потрібно було зрозуміти, що ніхто не вкраде в мене те, що лише моє, що належить лише мені. Ніяких сумнівів не було, лише страх, що можу втратити кохану жінку, свою печерну гадюку, яка не лише серце обплела своїм гнучким тілом, а й вкусила його та тримає чіпкою хваткою.

Варто було докласти трохи зусиль, і тепер вона моя наречена. А її щасливі очі, її оці ніжні погляди на мене, те як вона тулиться до мене вночі, як дулькою замотує волосся на потилиці та закріплює зачіску чим завгодно аби не спеціальними шпильками (це не жарт, вчора вона зібрала волосся виделкою!) – це все і є моє щастя, моє життя, яке з нею поруч наче тільки починається.

До речі, макет, створений Оксаною, пані Леся схвалила той що без левів. Пана Левицького вдалося вмовити на оздоблення каміна без лев’ячої голови лише після того, як моя жінка зметикувала доповнити лаконічну конструкцію красивим написом «Левицькі». Чудова можливість увіковічити родинне прізвище, чи не так? Отже, Оксана чудово впоралася з роботою, отримала гроші та круте поповнення до портфоліо, професійні фото їй пообіцяли зробити після завершення монтажних робіт.

Нових замовлень поки немає, але я впевнений, що усе попереду, так ще й пані Леґ населення Галичинися пообіцяла радити Оксану усім своїм знайомим. Потрібен тільки час.

А зараз ми вже зайняли свої місця у купе, де всю дорогу будемо ми лише вдвох, а ще купа подарунків та гостинців для Оксаниних батьків від моєї матері. Так-так, інакше просто не могло бути!

Я підготувався до того, що простою наша зустріч не буде, все-таки я не Андрій, якого так люблять Наталя Степанівна та Семен Вікторович Боровенко – а саме так звуть батьків Оксани. Ну, просто вони ще мене ніколи не бачили, тому й налаштовані скептично. На щастя, моя матір не лише Залізна Ірина, а й спеціаліст з налагодження нових контактів, тож ситуація буде під контролем. Рано чи пізно.

Оксана наче розслабилась, але чим ближче ми під’їжджали до Львова, тим трагічнішими ставали її очі.

– Дмитро, пообіцяй мені, що в будь-якій ситуації, за будь-яких коментарів моїх батьків, ти мене любиш і не кинеш? – а сама дивиться так шалено, наче справді боїться.

– Господи, жінко, я тебе вже нікому не віддам, заспокойся! – пригортаю міцно до себе, нам скоро вже час виходити. Горнеться до мене наче кошеня, а я натягую їй шапку на вуха та беру міцніше за руку, закинувши на плече великий рюкзак з речами.

Ну Львів, зустрічай!

***

Після сонячного жовтня у Кропивницькому, мальовничі вулиці Львова зустрічають нас похмурою хмарною погодою та високою вологістю. Я вже був у цьому місті неодноразово, тож добре знаю туристичні маршрути, але цього разу для мене все відбувається по-особливому, бо за руку тримаю свій новий всесвіт. Оксана телефонує батькам, щоб сповістити про наше прибуття, але в них сьогодні робочий день, тому ми спочатку заїдемо на її квартиру.

Двокімнатна квартирка з видом на костел Ольги та Єлизавети заворожує мене своїм розташуванням. Це старовинна будівля довоєнного типу, яка зовні мало нагадує житлову побудову. Скоріше якийсь музейний комплекс чи комерційні приміщення, але вхід до під’їзду дивовижним чином затесався поміж якоюсь конторою з надання юридичних послуг та продуктовим магазином.

В Кропивницькому теж збереглися такі будинки, але лише в центральній частині міста, у Львові ж так живуть майже всі, бо більша частина нових багатоквартирних будинків розташовані далеко від центра. На зустріч з батьками нам лише увечері, тож в мене є час роздивитись житло моєї майбутньої дружини. Квартира обставлена дуже просто, але на стінах багато фотокарток: тут і дитячі знімки, і якісь чудернацькі художні роботи, навіть фото з Андрієм на фоні печери Оптимістичної.

На знімку чоловік дивиться на неї з ніжністю, а Оксана просто радісна, бо подолала черговий маршрут. В тому, що фото було зроблено вже після екскурсії сумнівів немає, бо спелеологічні комбінезони повністю вимазюкані в глині. Згадка про колишнього моєї нареченої неприємно шкрябає серце. Їх багато, що пов’язує, але ж це нічого не означає, правда?

Оксана ніби помічає мій ступор та сум’яття, підлітає до стіни та зриває те саме фото з Андрієм.

– Вибач, це просто фото, ти ж розумієш?

– Ага, - насправді це не те щоб сильно мене засмутило, може трошки, але Оксана вже почувається винною та знайшла найкращий спосіб покращити мій настрій, роздягаючись.

Боже, як же добре, коли Оксана намагається загладити свою провину! Треба взяти це на замітку, бо в деякі моменти нашої близькості я навіть забував, як мене звати, так вона старалася.

Ліжко у квартирі моєї дівчини виявилось доволі зручним, але доведеться ще трохи випробувати його вночі. Просто щоб запевнитись, чи все надійно, чесно-чесно!

Коли я вже мало не засинаю після нашого солодкого шаленства, Оксана засмучує мене тим, що прибирає свою тендітну ніжку з мого живота. Куди?

– Оксано, пожалій, давай ще трохи полежимо в ліжку… - але моя гадюка вже кудись намилилась, і її не спинити.

– Годі лежати, красеню, я їсти хочу. Продуктів в мене нема, усі миші давно повісились. Ходімо на площу Ринок гуляти, там десь і пообідаємо. Ти ж також голодний?