Розділ 24. Нарешті робота!

Оксана

Всю ніч я читала книги на планшеті, заснувши ближче до 3ї ранку. Перечитавши гумористичне фентезі Юлії Богути, якось плавно перекинулась на не менш захоплюючу «Відьму та Декана» Наталки Черешні, але там ще не всі розділи опубліковані, тож якось перейшла на любовні романи і натрапила на «По лезу» Юлії Міхаліної. От так все почалося з гумору, а закінчилось пристрасним коханням із любовним трикутником.

І як героїні справляються з усіма цими перипетіями?

Читала про кохання і ревіла, бо перед очима постійно стояв образ Дмитра, який через розчарування кричить на мене. Тільки не розчарування, Боже! Він має дивитись на мене з захопленням та бажанням, а після тої дурнуватої істерики через грьобані відбивні, я хочу сховатися у печери і більше ніколи з них не вилазити.

Я вперше в житті ревнувала.

І це, трясця, боляче, гидко, неприємно. Але як тепер дивитися Дмитру в очі? Я не витримаю, якщо він розчарувався у мені. Краще б я ніколи не закохувалась у нього, тоді б моє життя було простішим.

Але я закохалась, а у нас же нема майбутнього.

Закінчу проект і що тоді? Львів чекає на мене. Дмитро точно не поїде, він людина службова, в нього тут усе життя. А стосунки на відстані? Та ми й на другий день очної форми стосунків посварилися! Хоча кажуть, що перші три місяці стосунків найсолодші, бо один одним насолодитися до кінця не виходить. Залишитись? Мене ніхто не просив…

Я справилася раніше. Дурнуватий характер, не вмію мовчати, коли на емоціях… Андрій завжди просто перечікував бурю, терпів усі мої вибрики, але ж я не кохала його по-справжньому. Не палала так від одного погляду. Ніколи не ревнувала. Кляте кохання!

Але так хороше з коханим поруч, з Дмитром.

***

Прокидаюсь о 8й годині ранку, бо через незручну позицію сильно болить шия. Господи, вже ранок. Швиденько вмикаю телефон, може телефонувала Вікторія. Саме сьогодні наче мала початися серйозна робота.

І так, від неї вже є декілька дзвінків, і купа пропущених від Дмитра…

Трясця, я не можу зараз з ним говорити. Боже, як мені соромно…

Хвилин за 5 він мені телефонує, а я боюся підняти слухавку. Боюся, що він чекатиме пояснень щодо моєї дурнуватої поведінки, що гніватиметься на мене і більше ніколи не подивиться в мою сторону своїми закоханими блакитними очами.

Реву дужче, коли на екрані мобільного телефону знову і знову висвічується його ім’я.

Наче маленька дитина. Але нічого з собою зробити не можу.

Ну все, якщо ще раз зателефонує, візьму слухавку.

Дихаю глибше, щоб заспокоїтись, майже вийшло, але коли телефон вібрує, я знову наче в ступорі. Та в цьому немає необхідності, бо цього разу до мене намагається додзвонитися Вікторія, дизайнер мого проекту.

– Алло, доброго ранку, Віка!

– Ранок, Оксано, ти невловима. Все добре?

– А, так-так, вибачаюсь, просто ще не прокинулась

– Хм, ясно. Сьогодні вже є робота для тебе. Пані Леся хоче, щоб ми зробили два макети з твоїх ескізів, вони обидва будуть сплачені, але кінцевий варіант вони з чоловіком виберуть, коли можна буде поглянути на портал в повний розмір. Ти ж не проти? – це вдвічі більше роботи, але мені ж краще, тому звісно з радістю погоджуюсь.

– Не проблема, тільки де саме зайнятися створенням макетів? На об’єкті? – зараз ця робота просто рятівна, може мізки на місце стануть, а то замість робочої поїздки влаштувала собі романтичні канікули…

– Можеш приїхати на студію, я тут працюю. Є все необхідне для роботи. Чекати на тебе?

– Так, за півгодини буду. Взяти тобі кави?

– О, можна, дякую. Лате без цукру.

Вирішую зателефонувати Дмитру трохи пізніше, коли серце перестане калатати від однієї лише думки про це. Викликаю таксі та їду на студію за адресою, яку Вікторія надіслала мені повідомленням. Студія доволі симпатична, окрім Віки там бачу ще кількох хлопців та… Артема. Ну звісно!

Виявляється ця студія належить йому, а Віка та інші працюють на великого боса. Я трохи побоююсь того, що Артем заважатиме мені працювати, але, на диво, він лише стримано киває мені зі свого кабінету та продовжує сидіти за комп’ютером.

– В нього накльовується серйозний проект, майже не відволікається на інші справи, - говорить Віка, помічаючи мій інтерес до Артема.

– А, круто.

– У вас з ним… щось є, так? – з викликом запитує Вікторія, і я починаю розуміти, що дівчина не просто так цікавиться моїми планами на її боса. Господи, та вона ж подумає, що я запала!

– Ні-ні, я на нього не претендую. Так просто каву пили та обговорювали робочі моменти, - дівчина дивиться на мене з недовірою, - Повір, я тобі не конкурентка, мені інший подобається, - не знаю навіщо повідомляю про це, але Віка вмить стає червоною наче рак.

– Та, ні. Та я взагалі… Це що так помітно, що він мені подобається? – здається Віка.

– Ні, я просто вгадала. Давай вже працювати.

Після цієї розмови робота з Вікторією йде чудовими темпами. За кілька годин готова половина одного макету, я неймовірно задоволена собою. Виходимо із дизайнеркою на каву до кав’ярні за рогом, а я ловлю себе на думці, що кав’ярень у Кропивницькому не менше, ніж у Львові. Я б тут прижилася, це безсумнівно.

Телефон вібрує, сповіщаючи про дзвінок з невідомого номеру.

– Алло!

– Алло, Оксано? – говорить приємний чоловічий голос, - Це Олег, друг Дмитра, Вашого хлопця. Ви ж тепер його дівчина, правда?

– А, так, це я, - досі не розумію, що саме відбувається.

– Так от, чого телефоную. Сьогодні опівночі в нас запланована вечірка на честь святкування дня народження Дмитрика, йому завтра 26, Ви ж знаєте?

У Дмитра день народження?

– О, ні, я не знала про це, вибачте.

– Та нічого, тепер знаєте. Офіційно запрошую Вас на нашу вечірку, будуть тільки найближчі друзі. От і познайомимось. Столик на 22:00, клуб Распутін, бронь на Олега Бойченко. Ви ж будете Оксано? Без дівчини іменинника свято не свято!

Я навіть не знаю, що сказати. Ми майже не розмовляємо з Дмитром, і може вже немає ніяких «нас». Але день народження це ж свято, я не можу не привітати коханого. Аби тільки він мене бачити хотів…