Розділ 21. Не треба так поспішати

Оксана

Біжу назад до квартири Дмитра і реву, реву. Дурепа.

І відчуваю, що дозволила дурнуватим ревнощам взяти гору над банальною логікою.

Господи… І як тепер дивитися йому в очі?

А ще я впевнена, що він розчарований, настільки розчарований у мені, щоб не побігти за мною, не зупинити мене.

А ще я ненавиджу його за цю бісову Олену! Зрозуміло ж, що вона на нього види має! Та це навіть сліпий помітив би, а він же слідчий. Значить, знає і сам це дозволяє.

І мені незрозуміло, що зараз тривожить мене більше – моя дурнувата поведінка чи реакція Дмитра на усю цю ситуацію? Трясця, чому я не стрималась…

Не треба було поспішати, не треба було так спішити із цим бісовим переїздом до нього. Тепер соромно знову йому на очі показуватись, не те що жити разом.

Точно! В мене досі є ключ від готельного номеру і ще кілька днів сплачено за проживання. Добре, що я не з’їхала.

Швиденько збираю свої скромні пожитки. Так ноутбук взяла, речі склала, з сумом заправила ліжко, яке ще сьогодні було центром мого всесвіту. Так, не плакати, тільки не плакати. Вимикаю світло і на вихід.

Занесу ключа йому на роботу, попрошу через чергового передати, щоб тільки не дивитися ще раз у ті очі. Тоді точно від сорому помру.

Хоча ні, здається від сорому я помру раніше.

***

Вже на виході перед дверима зустрічаюся з миловидної жіночкою років 50. Схожа на якусь вчительку, трохи повненька пампушечка у зеленому спортивному костюмі та з коротким темним каре.

– Здрасті, а Ви хто? Дмитрик не дома? – питає мене та продовжує здивовано витріщатись.

– Я, я… - справді розгубилась, бо не знаю хто ж я, а точно! – Оксана я, знайома Дмитра. А Ви його…?

– Мама, Ірина Миколаївна, - серйозним тоном каже пампушечка. Ну точно як моя вчителька української мови!

– Приємно познайомитись, - кліпаю і ніяковію, - Ну, мені вже час, - планую відкланятись та втекти.

– А ключ Вам Дмитро сам давав? – скривилася і не дуже задоволена цією ідеєю.

– Так, зараз саме на роботу йому занести думала. Чи може ви хотіли передати? – було б чудово, якби вона сама усе зробила…

– Ні-ні, робіть, як домовлялися. Я ненадовго у справах.

– Ага, до побачення!

Розпрощалась та плентаюсь східцями вниз. За півгодини доходжу до роботи Дмитра. Все складається найліпшим чином для мене, черговий навіть не питає нічого зайвого, а просто бере ключа та схвально киває. Точно! Він тут сидів, коли я влаштувала концерт минулого разу. Ох…

Тікаю, так я безсовісна втікачка, але з мене вже годі на сьогодні потрясінь. Може дарма я покинула печеру Оптимістичну? Там у її міцних стінах мені завжди було дуже спокійно та мирно.

Ну його в баню це соціальне життя. Не вмію я нормально з людьми ладнати, і ніколи не вміла. Сьогодні мені більше ніхто не потрібен, навіть їсти не хочеться.

Телефоную Вікторії, щоб спитати, чи не час мені повертатись до роботи, але дівчина обіцяє набрати мене завтра зранку, бо саме завершує останні правки. Вимикаю телефон, вкладаюся в ліжечко і знову поринаю у фентезійний світ Делірії з Елайною Мортал.

Все. До завтра, нема мене, ні для кого мене нема.

Дмитро

Після втечі Оксани, шаленої печерної гадюки, яку я чомусь вирішив зробити своєю дівчиною, злий і роздратований повертаюсь до свого кабінету. Олена так і сидить на столі, розгублено дивлячись мені в очі, коли я підходжу до свого стільця.

– Дім, що це за фурія щойно пролетіла? – намагається пожартувати.

– Не твоя справа. Слухай, ти чудова подруга і по роботі до тебе питань немає, але оці всі обіди в лотках, мені вони непотрібні. Йди краще Петра на чергуванні пригощай. Тонкий як билиночка, он кому м’яса треба побільше. І, Олено, не треба мені більше готувати, нічого не треба, добре?

– Та я ж від чистого серця, мені ж не важко… - продовжує щось перелякано белькотіти, здається я обрав занадто загрозливий тон.

– Просто не треба. Займись роботою, йди краще працюй. І щоб більше не запізнювалась!

Олена з ображеною мармизою якось надто повільно збирає свої лоточки та серветки. Намагаюсь більше не гримати на неї, тому просто мовчу, поки вона не залишає мій кабінет у спокої.

Жінки…

Чому з ними так важко?

Оксана повелася як… навіть не знаю, з ким її тепер порівняти. Шалена, нестерпна, дратівлива та жахливо невихована. Чесно кажучи, я просто в шоці. Не знаю, скільки просидів за столом мовчки. Робочі справи відійшли на десятий план. З тимчасового забуття мене вивів голос чергового. Петро обережно постукав у двері і мовив:

– Начальнику, тут тобі дівчина ключа залишила.

Підходить до столу та кладе на нього мій ключ від квартири. Так я ж сам їй його дав!

Ні-ні-ні! Вона не могла піти, через таку дурню… Ну посварились, буває, хіба ні?

– Де вона? – питаю надто емоційно, підхоплюючись на ноги.

– Та тихо-тихо, пішла вже. Я звідки знаю куди. Подзвони їй, - кидає та поспішає вийти з зони ураження.

Набираю номер, але вона не бере слухавку. А трохи пізніше приємний голос оператора повідомляє мені, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Якого біса, Оксано?

Мені хочеться ламати усе навколо, хочеться роздовбати телефон об стінку, але я стримуюсь. Боже… Посваритись через таку дурню, як так? І де тепер шукати цю дурепу?

***

Ледве дочекався завершення робочої зміни. Молився аби ніякої дурні не сталося, яка б завадила звільнитись сьогодні вчасно. На щастя, хоча б в цьому питанні цей день був успішним для мене. О шостій кулею вилетів з відділку та поплентався до готелю «Єлисаветград». Де ще вона могла б бути? Не хотів навіть думати про те, що вона десь із Артемом. Чесно слово, розіб’ю йому пику, якщо цей гівнюк знову біля неї гарцюватиме.

Давно не почувався таким злим та розгубленим одночасно.

Віддала ключ черговому, навіть не особисто в руки…

Я що зовсім невартий її царської уваги?

Хтось у мене отримає на горіхи. О, ще й як отримає, і хай буде певна, що мені це сподобається більше, ніж їй. Дурепа! Гадюка печерна! Злий на неї, але більше за все втратити боюсь. З її вдачею, ще на неприємності якісь ненароком нарветься. Не приведи Господи! Ну не поїде ж вона до Львова найближчим потягом?