Розділ 20. Не винуватий я

Дмитро

Вже годину сиджу на робочому місці замріяний та задоволений життям, і посмішка з лиця не сходить. Оксана… Тепер в мене дівчина є, моя красуня, моя гадюка печерна. Шалена та пристрасна, а ще трохи чужа, бо ж ми ще не вирішили, як там далі усе буде.

До біса. Зараз усе так добре, що я себе крадієм почуваю. Тим, хто в когось щастя вкрав і сховав за дверима, у тиші темної кімнати сам розглядає своє щастя, пестить його та голубить, та нікому не розказує.

Чесно кажучи, я трохи боюся, боюся зрадіти зарано, боюся якихось помилок наробити, щоб оцю тендітну гармонію між нами не зруйнувати. Вічно я щось не те роблю, щось не те кажу, бо беззахисним себе почуваю, коли закохуюсь. А з такою вогняною бабою як Оксана точно якусь дурню накою, я себе знаю. Головне аби не занадто.

Написала мені повідомлення, що вже з готелю речі забрала.

Ох, як же мені добре у душі від такої новини. Разом жити будемо.

І де тільки сили взяти на її нічні марафони? Невгамовна, несамовита і така спокуслива. Напитися нею неможливо, як і відірватися від неї. Перед очима промайнули тендітні ніжки, волосся чорне розпатлане та очі сірі, що заколисують та топлять, беззаперечно. Я потопельник, я вже давно потонув у них сірих озерах і на повітря свіже не сильно поспішаю.

Знову про неї думаю. Не можна, справ купа, хоч щось по роботі зробити треба, а я літаю.

Зберися, Савіцький. Цієї жінки забагато в твоїй голові.

Олена на роботу досі не вийшла, написала, що спізниться трохи.

Ну, вчора ж іменини були, можна зрозуміти, хоча звичайно непорядок. Добре, що я вчора з Оксаною додому раніше пішов, а от гаврики наші біс знає до скількох у «Динарі» сиділи. Треба взагалі їм нагадати, що серед тижня подібні посиденьки не найкраща ідея.

Мені трохи соромно перед Оленою, але водночас сподіваюсь, що вона зрозуміла – я в її жіночих чарах не зацікавлений, і мої думки іншою жінкою зайняті. Незрозуміло, правда, чи дійшла ця інформація для її світлої голівоньки, що вчора була доволі сильно напідпитку.

О, зараз і дізнаємось.

***

На диво Олена виглядає прекрасно, ні тіні похмілля на усміхненому обличчі моєї колежанки. І образи в оченятах наче також немає, ну то й добре. А я тут переймаюся!

– Добре вчора погуляли, так Дмитрику? – посміхається щиро так, ніби й не було вчора ніяких дивних залицянь.

– Так-так, ти пробач, довелося раніше додому поїхати. Людину важливу зустрів, - ну так, не сказав, що дівчина моя Оксана. Поки не сказав, не тюкайте мене!

– О, та я навіть не помітила, - знову посміхається білявка, - Дякую, що прикрив. Зранку купа справ була.

– Ага, як інакше. Але щоб нечасто подібні речі були, - намагаюсь проявити суворість, я все-таки старший за званням, але Оленка знову посміхається та сідає за своє робоче місце.

Фух, наче все добре. Піду й я собі попрацюю.

***

За кілька годин перед очима вже мерехтить від усіх папірців та документів, та й голод дається в знаки. Треба забігти кудись за кавою та щось перехопити, але не встигаю я піднятися з-за столу, як до мого кабінету заглядає Олена:

– Я курячі відбивні з картоплею на обід брала, будеш? – мій шлунок першим відповідає на це звернення голосним урчанням, а Олена радісно хихоче та продовжує, - Отже будеш, зараз чай приготую та забіжу до тебе.

А чому ні? Тут ж нічого такого, а готує Оленка – просто пальці пооблизуєш, я знаю, що кажу! До того ж, це вже просто якась традиція. За останній місяць вона мало не кожного дня приносить щось смачненьке на обід, і мене пригощає. Так… От чому хлопці на роботі жартують, що вона шлях до мого серця через шлунок шукає…

Ну сьогодні ще пригощуся, а потім обов’язково поговорю з нею. Блін, а шкода буде без домашніх смаколиків залишатись. Якось звик уже навіть. Ох, Олена, хитра лисиця. Але готує смачно, може Оксанку до неї на курси відправити? Уявляю її очі після цієї пропозиції…

Нервово посміхаюся та не встигаю розвинути цю тезу у власних думках, бо Олена хазяйновито прямує до мого столу, застеляє серветками невелику зону, відкриває лоточок, з якого так і тягнуться апетитні запахи. Ммм, жінко, як же це смачно пахне!

Поки вона топає за чаєм, я вже дожовую першу відбивну з прикритими від задоволення очима.

– Їж-їж, Дмитрику, зголоднів напевно. Ти ж мабуть їжі домашньої давно не бачив, сам живеш?

– Угу, - тільки й можу з себе вичавити, усе інше поясню пізніше. Дайте поїсти нормально голодному слідчому!

– Ти знаєш, я ж для тебе спеціально готувала… Ти вчора так втік, - сідає на стіл поруч зі мною, а я хапаю ще одну відбивну і думаю, як тепер викрутитись із незручної ситуації.

Капець, так і знав, що цим усе закінчиться. Олена збиралась мене причарувати повільним підгодовуванням, але на горизонті з’явилася Оксана, і дівчині довелось пускати в хід важку артилерію. Трясця!

От зараз, от зараз прожую, і розставлю усі крапки, бо неможна так мучити себе та людину. Та й Оксанка, як дізнається, з мене самого відбивні швиденько наготує. О, в цьому я не сумніваюся.

Але далі все відбувається точно не за планом.

До мого кабінету заходить Оксанка з кавою та якимось пакунком з кав’ярні. Рибонька моя, їсточки мені принесла, а я…

З повним ротом не поговориш, від несподіванки намагаюсь усе ковтнути скоріше, та бісове м’ясо стає поперек горла. О це буде найтупіша смерть, та з мене вся планета глузуватиме!

Ба ні, смерть відміняється, бо Оксана гепає мене по спині з усією любов’ю, і цим рятує від задушливої смерті. Все настільки епічно. Що я б поаплодував, якби не намагався вдихнути повітря спраглими легенями. Може мені варто боятися цю жінку? То ляпаси, тепер це, і рука в неї важкувата…

Не встигаю нічого пояснити, бо моя фурія прожогом вилітає з кабінету. За нею, треба бігти за нею!

– Хто це, Дмитро? – ображено питає Олена.

– Моя дівчина – Оксана.

– Яка така дівчина?

Та я вже не маю часу давати їй відповідь, бо лечу за Оксаною.