Розділ 18. День добрий

Дмитро

Відкриваю очі до будильнику та милуюсь маківкою Оксани, що мирно лежить на моїх грудях. Тендітна ніжка моєї звабливої дівчини, що знов і знов дивувала мене своєю невгамовністю та нестримністю у ліжку цієї ночі, по-хазяйськи обіймає мої стегна. Так можна звикнути, та я вже звик. Прокидатися з нею разом…

Мабуть я таки довбаний романтик, але це саме те, що мені потрібно. В душі спокій, у тілі – жар, який я сподіваюсь вгамувати разом із Оксаною, тому м’яко проводжу долонею по її плечах, спускаюсь нижче та трохи затримуюсь на найпринадніших для мене зонах. Вона позіхає, потягується, звиваючись кицькою біля моїх грудей, а потім заспаними оченятами дивиться просто на мене, цілує у плече, плавно піднімаючись з ліжка.

Е ні! Я тебе нікуди не відпускав, поки що!

Хапаю за стан, притягую до себе, цілую шию, і зовсім не відчуваю спротиву. Хитрунка…

Наступні хвилин 10 даруємо одне одному заряд бадьорості на цілий день, а потім знову обіймаємось та ніжимось у ліжку, поки телефон не починає пілікати набридливим нагадуванням про те, що провести усе життя на цьому ложі лише удвох ми не зможемо.

Зітхаю, вимикаю дзілінькалку та звертаюся до Оксани:

–  Ну що, люба, що в нас на сніданок сьогодні? – чіпляю наймилішу усмішку на обличчя та уже передчуваю гостреньку відповідь на таке зухвале прохання.

–  Не знаю, милий мій. А що є в твоєму холодильнику?

–  Та мабуть знову яйця… Ти з нас жінка, йди та подивися, приготуй щось пристойне, - вмощуюся зручніше, беру телефон, щоб переглянути новини, поки моя дама займатиметься кулінарією. Та Оксана трохи ошелешено дивиться на мене, досі не розуміючи, що я не жартую. – Ти ще тут, сонце? Я так на роботу спізнюся.

–  Дмитрику, а тобі часом цієї ночі на голову цегла не падала? – з не менш улесливою посмішкою, ніж моя, мовить згуба з сірими очима. Розумію, що пхаю пальці чи навіть голову до левової пащі, та зупинитись уже не можу. Чи не хочу?

–  Ну, ми наче вчора все прояснили. Ти тепер моя дівчина, я твій хлопець. І я взагалі-то ображений, що якийсь Артем пхав у тебе свого язика. Вимагаю сатисфакції! Почнемо зі смачного сніданку. Тобі ж не складно, правда?

Треба було бачити очі моєї Оксани після останньої фрази. О ці палаючі люттю очі! Я навіть печеру згадав, коли вона так само очиськами сталевими на шмаття мене подумки різала. Чого завгодно очікував, тільки не того, що вона голосно засміється, істерично так, а потім з розгону зіштовхне мене разом простирадлом на підлогу.

От просто взяла і стягнула мене, одним рвучким жестом, щоб її! Боже, жінко, де в тобі стільки сили взялося?

А потім як наскочить зверху, як почне подушкою гамселити. Пихтить, волосся з обличчя здуває, а я вже не знаю сміятися чи плакати, бо кожне приземлення подушки на мою бідну голову теліпає нею прямісінько об тумбу, що біля ліжка стоїть. Характерний звук удару об порожню шафку змушує і Оксану зменшити натиск від сміху, тому я вгадую момент, коли цю фурію можна заспокоїти та придушую до підлоги вагою власного тіла.

–  Ну все-все, випад не пройшов. Я зрозумів, - нападник отримав поразку, час відступати, оборона виявилась надто впертою, - Ходімо тоді разом готувати, як минулого разу?

–  По-перше, я твоя дівчина, а не дружина, тож корпіти на кухні за двох не збираюсь. По-друге, це я на тебе ображена, що на повідомлення нічого не відповів, тому можемо закрити це питання. Один - один, любчику! Готувати разом – непогано, нічого без мене не зробиш!

Відпускаю красуню із полону своїх долонь, плентаюся за нею на кухню, роздумуючи над тим, подобається мені бачити її повністю голою в себе вдома чи краще прикрити всю цю красу від гріху подалі? Так і до роботи не дійду, біля любої цицьки точно краще, ніж у холодному сірому відділку…

А взагалі ідея поговорити з нею, на тему нижньої білизни потрібно. Не хочу щоб усілякі… та будь-хто окрім мене, пускали слину на її ідеальні груди. Неподобство просто! Особисто зранку перевірятиму на наявність бюстгальтеру під одягом. Та мабуть обговоримо це іншим разом, а то ще приб’є мене ненароком за обмеження прав цицьок, ой жінок.

Поки на пательні шкварчить наш майбутній сніданок, Оксана з усмішкою тулиться до мене та переплітає наші пальці. Така мила, тепла, домашня і лише моя.

«На ній не написано, що вона твоя!»

Слова Артема відлунням озиваються в моїй голові, залишаючи в ній липкий страх, що Оксана може зникнути з мого життя та воно знову стане нудним, стабільним і порожнім. Останні кілька місяців так і було, до того ранку у відділку, коли я сам собі не повірив, що її побачив.

–  Оксанко, а ти переїдеш до мене? – запитання виривається саме собою, Оксана нервово ковтає чай і дивиться на мене.

–  В сенсі? Зі Львова? – взагалі-то я мав на увазі готель, хотів забрати її до себе аби не бігати туди-сюди весь час. Однак сам того не розуміючи я торкнувся забороненої теми про майбутнє. Ми ж тільки зустрічатися почали. Зрозуміло, що вона не зможе весь час бути в Кропивницькому, в неї у Львові усе життя. Це не так просто, мабуть.

–  Спочатку з готелю до мене перебирайся, а далі і побачимо, що робити. З моєю зайнятістю тільки так і зможемо більше часу разом проводити. А ти б переїхала до мене, назавжди?

–  Не знаю, - відповідь Оксани мене засмучує, але я розумію. Хоча б чесно.

Вирішую закінчити цю розмову. Ранок так гарно почався, а я мало не зіпсував усю романтику. Як завжди! Все тобі зіпсувати треба, от же ж! Вже тихо ненавиджу себе за те, що взагалі заговорив.

Вдягаюся на роботу, Оксана також швиденько вдягається, щоб вийти зі мною. Отже не залишиться…

–  Дім, я не проти пожити в тебе, якщо ти справді цього хочеш. Тільки треба зайти у номер за речами, - мовила, а я її зацілувати готовий. Шалена жінка!

–  Тоді, ось – тримай ключі. В тебе сьогодні як із зайнятістю? Я після 6ї маю звільнитися, - сам аж просяяв від її згоди.

–  Та не знаю, там деякі затримки по проекту були. Сьогодні треба Вікторії зателефонувати і уточнити. Поки планів у мене особливих немає, хіба що ще трохи над ескізами пошаманити. Тож усе вирішу і чекатиму на тебе вдома, добре?