Розділ 17. У правильному місці у потрібний час

Дмитро

Припхався у «Дінару» на 20:00, як і запрошувала Олена. Народу справді багато, наші хлопці з відділку, ще кілька подруг іменинниці, яких я раніше не бачив. Настрій так і не покращився, досі не розумію, що я тут роблю. Посиджу кілька годин і додому, так принаймні буде ввічливо.

Але вже за годину вечірка перетворюється на щось дивне. Усі розбились на парочки, Олена лупає на мене розмальованими очиськами та постійно про щось говорить. Я й на роботі зрозумів, що рот в неї не затикається, але ж вона не дозволяла собі зайвого, а тут трохи хильнула і весь час намагається мене торкнутися – то коліно, то плече, то якусь пір’їнку в волоссі виколупає. Так, це вже просто якесь неподобство!

Намагаюсь відсісти подалі, вже й у телефоні щось «важливе» клацаю, але Олені все по барабану. Невгамовна! Ну хіба не зрозуміло, що я не зацікавлений? І ображати не хочеться, нам ще працювати разом.

–  Дімчику, ходімо потанцюємо, ти ж не відмовиш іменинниці?

Ну що ти зробиш, а? Схвально киваю і веду дівчину танцювати. Вона одразу міцно хапається за мою шию, мені ж лишається тільки покласти руки їй на талію. Господи, навіщо так втискатися в мене? Якщо дівчата думають, що така поведінка подобається чоловікам, нехай подумають двічі.

Так ми й танцюємо – я мрію, щоб усе це швидше завершилось, а Олена з замріяними очима мало не лежить у мене на грудях. Дякувати Богу, хоч в штани не лізе. Оглядаю залу і зупиняю погляд на знайомій жіночій фігурі.

Ні, цього просто не може бути!

Оксана з Артемом, трясця йому, мило спілкуються за столиком для двох. А миттю пізніше він бере мою дівчину за руку і веде танцювати. Ні, ну ви таке бачили? Я просто шаленію від люті!

Він кружляє її, вона сміється і навіть не дивиться в мою сторону, а я вже починаю скрипіти зубами. Навіть Оленка схаменулася та дивиться на мене здивовано. От уже Артем цілує Оксану, і в цю мить мій світ ніби котиться до біса, бо я ладен просто прибити цього товариша за саме його існування.

Але є Бог на цьому світі, бо Оксана швидко припиняє цю безглузду картину, різко відсторонюється від Артема і дивиться на нього розгнівано. Мила, ну дай йому ляпаса, благаю! Хоча ні, ляпаси то тільки наше, для нас двох. Я ще з печер прикипів до них.

Дивлюсь, як її тендітна фігурка віддаляється від мене, тікає? Артем, здається, розчарований такими подіями. А що ти думав?

–  Вибач, Олено, мені час іти! – відсторонююсь від іменинниці, яка щось обурено говорить. Та я вже не чую її. Наздоганяю Артема.

–  Гей, ти! Оксану залиш, по-доброму прошу.

–  О, старий, а ти тут яким боком? – шкіриться Артем.

–  Сам не знаю, але Оксана – моя дівчина, і не лізь до неї, - дивиться на мене здивовано.

–  На ній не написано, що твоя! – кричить мені в спину, але за нами не йде.

Справді, не написано.

Вибігаю надвір.

Оксана стоїть біля входу і дивиться собі під ноги. Тихенько підходжу до неї ближче та накриваю плечі її пальто, яке я щойно помітив на вішаку біля входу.

–  Гола не ходи, замерзнеш, - очі піднімає, в них сльози.

–  Тобі яке діло?

–  Якщо питаю, значить є мені діло.

–  Твоя блонда вже зачекалася, не треба втрачати шансу на веселу нічку, - і дивиться кудись убік, ображена.

–  Слухай, ти сама тут з Артемом, який тобі свого язика в горлянку на моїх очах запхав. Я що по-твоєму залізний?

–  Та ти, та ти! Та тобі взагалі байдуже має бути! Ти ж зайнятий постійно, в тебе руки до телефону не доходять, повідомлення написати важко…

–  Хто б казав! Я тобі скільки разів телефонував??? Скільки, а? Де ти той телефон поділа? Так файно було з Артемом кавувати, що до біса його послати забула? Я думав між нами щось особливе, щось серйозне, а ти…

–  Навіть не починай, і чути не хочу. Яке серйозне, якщо ти замість вечора зі мною якусь лярву блондинисту обіймаєш? Ти ж міг мене із собою покликати, міг? Та щось не почула я такої пропозиції. І скільки в тебе таких подруг? Сім-десять? Щоб кожен вечір із різною…

Господи, скільки ж вона ще отрути на мене литиме? Тягну колючку на себе і цілую, вона спочатку шипить, противиться, а потім розслабляється, і коли я саме маю намір поглибити поцілунок, відсторонюється та дає мені ляпаса. От гадюка печерна!

Стоїмо червоні та злі, дивимося одне на одного. Я перший не витримую і притискаю Оксану до стіни, щоб пручалася менше. Знову цілую, та цього разу вона й сама до мене тулиться. То значить мир?

–  Поїхали додому, злюко? – цілую долоні, змерзла Оксанка, поїдемо відігріватися.

–  Ні, мені в готель треба, - ще викручуватись буде?

–  А дівчиною моєю будеш? – дивиться недовірливо.

–  Буду, якщо єдиною, і щоб ніяких дівок біля тебе більше, - каже наче серйозно.

–  І щоб ніяких Артемів тоді, - додаю з посмішкою.

–  Господи, та він просто син замовниці, не треба мені той бовдур, - о, тепер трохи зрозуміліше стає, де вона цього довбня вичепила.

–  Оксано, я здається втріскався в тебе ще тоді в печерах, - обіймаю міцніше і цілую в лоба.

Вона пригортається до мене ближче, долоню цілує мою, але нічого не говорить.

Нічого-нічого, у правильному місці у потрібний час скаже, а поки достатньо, щоб поруч була.