Розділ 12. Побачення

Оксана

Я насправді так щиро раділа, що до кабінету зайшов Дмитро. Його обличчя та сяючі очі здалися мені такими близькими та рідними, що я ледь стрималася, аби не торкнутись його.

Як це можливо? Скільки ми знайомі? От просто ніби знаю його, ніби він справді не чужий мені. Згадала, що він наче одружений і дружина мала нещодавно народити, тому й запитала про це. А Дмитро взяв і виклав все як на духу. А що як бреше?

Але ж не брехав, коли казав, що працює слідчим. Ні.

 Звичайно я досі не вірю йому на слово, але ж не обманював, всю правду казав. Та й справді, чи потрібно було йому тоді виправдовуватись переді мною. Хто ж знав, що ми знову зустрінемось, тепер уже на його території.

Ловлю кожне слово і намагаюсь стримувати свої емоції, щоб не видавали мою радість, та це до біса важко. Господи, Оксано. Навіть не думай стати однією з тих романтичних дуреп, які самі вішаються чоловікам на шию. Як, як… як Уляна, яку він щойно згадав. Значить сподобалась вона йому, так? Ну звичайно, оголена баба з рудим волоссям. Ще б пак! Отакі тобі подобаються дівки, гівнюк!

Накриває мене злість та нерозуміння. Спокійно, заспокойся, все нормально.

«Мені сподобалась Уляна»

«.. перебив мені веселий вечір»

Ловлю уривки фраз, що знов і знов прокручуються в моїй голові на фоні. Ух, бісова Уляна і чортів Дмитро. І як тоді він подивився на таку бліду бідолашку як я? Благодійність чи просто прутню в штанях сумно стало? Козел! Уляна б тебе втішила, та вона вже перед цим половину відвідувачів Карпат втішила, а деяких і не один раз…

Так-так, здається думки заводять мене не в той степ. Та все ж розуміння, що я явно не в його стилі, не той тип дівчат, що йому подобається, доводить мене до сказу. Нічого, стерпиться-злюбиться… А оце вже зайве, про що ти, Оксано?

Взагалі-то в мене тут проблеми серйозніші за якісь підліткові драми.

І ситуацію знову рятує Дмитро!

Злість мою, мов рукою знімає, бо він правий – достатньо зайти до свого акаунту в соцмережах, а паролі від усіх цих мереж в мене завжди однакові, тож складно не буде. Дмитрик ще й телефон мені свій дає, набираю номер Лесі та пояснюю їй ситуацію. Жінка, здається, переймається навіть більше за мене, до того ж обіцяє забрати найближчим часом з відділку. Ідеально!

Хоча вся мандрівка Кропивницьким і почалася через не те місце, зараз усе навіть краще, ніж я могла собі уявити. Закінчую розмову і на екрані з’являється фото – я впівоберта стою на фоні печери та дивлюся на сталактити. Він фотографував мене чи печеру? Відповідь очевидна, тому я трохи зашарілася. Викуси, Уляно!

– Я не знала, що ти тоді мене фотографував, - дивлюся на його реакцію, спочатку не розуміє, а потім трохи лякається. Ще скажи, що думав про мене весь цей час! Навіть я була зайнята власними справами. Та все ж приємно, навіть дуже. Розуміння цього факту перетворює мене на якусь романтичну особу, що дивиться на свого обранця і не може надивитися.

А потім він дає мені свій телефон, і я взагалі не знаю, як себе поводити. Це ж означає, що ми знову побачимось? Тремтіння у душі перекидається на тіло. Так, дуже хочу його побачити, знову, залишитись з ним у двох і знову згадати той палкий цілунок.

Покликав на побачення. Боже, я ніколи не була такою щасливою та замріяною, підліткове кохання мене якось обійшло, і на тобі – перша серйозна закоханість у 23 рочки. Та я з глузду з’їхала!

Добре, що мене буквально відтащила від Дмитра Леся. Ох і балакуча панночка вона, я навіть половину слів повз вуха пропускаю, бо суті вловити просто не встигаю. Кинула ще один погляд на Діму – стоїть і дивиться на мене з посмішкою, рукою махає.

***

– Ти ж казала, що вперше в нашому місті? – нарешті закінчує свою тираду Леся.

– Так, так і є.

– А хто ж тоді той симпатичний чоловік, що око на тебе поклав? – посміхається всевидюща жінка.

– О, ми знайомі, бачилися на екскурсії, яку я раніше проводила у печерах.

– Як цікаво! Такі незвичайні вміння для жінки – екскурсовод у печерах та скульптор, вже хочу почути твої ідеї…

Зовсім скоро ми під’їхали до симпатичного двоповерхового будинку. Зовні він був доволі простим, цегляна кладка та правильна прямокутна форма, вхід обрамляла велика кована конструкція та широченні коричневі двері. Усередині усе було на стадії шпаклювання під фарбування, а посеред великої зали, яка вела на скляну терасу із видом на яблуневий сад, стояла дивна конструкція. Як я зрозуміла, то і був майбутній камін. Робітники вже встановили усе необхідне обладнання для правильного виводу тепла та для уникнення пожежної небезпеки. Залишалось тільки доробити дрібні деталі та оформити декоративну частину.

– Привіт, я Вікторія – дизайнер, ми спілкувались в мережі.

– Вітаю, рада знайомству особисто!

Наступні півгодини ми з Вікторією обговорювали мої пропозиції та можливості їх реалізації. Замовники – родина Лесі та Лева Левицького, особливо хотіли побачити на мармуровому оздобленні каміну голову лева у доповнені ще якихось декоративних елементів. Ідея нагадала мені графські сімейні маєтки в старину, та жартувати на цю тему я не наважилась.

Зрештою це мало бути моє перше таке творче замовлення, і я планувала відпрацювати на всі 100%. Коли ми обговорили усі моменти, Леся дала мені завдаток, що було дуже доречно з огляду на мою ситуацію, та відвезла до готелю, який знаходився у центрі міста.

Готель «Єлисаветград» здивував мене своїм розміщенням прямо посеред гамірного торгового центру, вірніше на його верхніх поверхах. Система входу така, що без додаткових вказівок точно не розберешся, але номер був зручний та комфортний. До того ж, на поверхах нижче було просто все, що хочеться: спортивний центр, супермаркет, дитячий розважальний комплекс, якісь гуртки, приватні дитячі садочки та кінотеатр, а з вікна відкривався чудовий вид на якусь місцеву паркову зону. Будівля знаходилась на горі, а історичний центр Кропивницького розташувався за 500 метрів від готелю, тож годі й скаржитись.