Розділ 11. Несподівана знахідка

Дмитро

Ненавиджу понеділки. Кожен ранок після вихідних одне й те ж саме – не встигаю приїхати на роботу, а в моєму кабінеті вже сидить якесь знедолене створіння чи навіть декілька постраждалих. Хтось побився з п’яним на вулиці, когось обікрали, головне аби не жмурики, бо з цим завжди багато мороки.

От і зараз, я виїжджаю на роботу, а мені вже Оленка телефонує, каже треба дівчину якусь рятувати. На вокзалі десь подівся гаманець із телефоном. Ще одна. Хіба важко за своїми речами слідкувати? Там завжди якісь зальотні карманники працюють, і на камерах не видно потім нічого. Гаманці спустошують та до найближчого смітника кидають, якщо пощастить, а телефони на барахолках продають. І тю-тю, не повернеш.

А потім ми всі погані, поліція нічого не робить. Ага, гляди, всіх собак на нас вішають. Безвилазно на роботі сидиш, дома тільки ночуєш і то, якщо все тихо. Та я не жаліюся, хто на кого вчився, як то кажуть.

Взагалі останні місяці в мене мов у тумані. З Олегом давно не бачились, він в роботу вдарився і з якоюсь дівулею здружився, а я й радий. Вистачило мені цього довбня на канікулах наших. Та й у мене роботи навалом, половина людей у відпустки повиходили, а злочинці тайм-аут чомусь брати не хочуть, бісові діти.

Та справа не в тому. Мені постійно сниться та бісова Оксана з очиськами сірими та грудьми ідеальними. Не бачу нікого і нічого перед собою, а від інших дівок верне. Заколупала вже ця самопоміч у душі після сновидінь солодких, але нічого не можу із собою зробити.

Це дурість, бо не може бути між нами нічого. Вона десь там в печерах своїх колупається, а я тут – в злочинцях та папірцях. З Оленою може на каву сходити? Давно мені до рота заглядає. Білявка з блакитними очима, гарна, але ж не Оксана. Та й не бачив я таких як вона, наче казкова якась, притрушена ревнивиця.

Та дебільна ситуація з Уляною, з Олегом, з Андрієм… до біса. Я й не намагався виправдатися перед нею, що б це змінило? Купа голосів проти мене, проти малознайомого незграби, що на емоціях втратив голову та закохався в дівчину за 11 годин. Чи й того менше.

Закохався? Не могло такого бути, сама думка смішить. Просто найбільше нам чоловікам подобаються дівчата, з якими хотілося, але не склалося, от і все. І це мине, ще трохи часу потрібно.

От якби нас тоді Андрій не зупинив у печері, вже й імені її, мабуть не пам’ятав би. Або ще гірше стало б… Так що все сталося, як мало бути. Годі себе картати, працювати потрібно. Заходжу до відділку, здоровкаюсь з усіма, усміхнена Олена багатозначно дивиться на мене та промовляє:

–  Там панянка з вокзалу, Ромчик з Гнатом зустріли. Треба оформити крадіжку. Я б і сама могла, та купа справ, ти ж знаєш! – киваю і поспішаю до чергової постраждалої, яка вже сидить в моєму кабінеті.

Не люблю цього, коли вони людей не в коридорі очікувати залишають, а до мого кабінету пруть. Бісить, або це просто всі понеділки такі бісячі. Ні, ніякої кави з Оленою. Нема між нами нічого, а вона з мене мотузки вити зібралася. Що ж буде після однієї кави чи чогось більшого?

Не встигаю про це подумати, як застигаю на місці. В мене точно дах їде, вже й на роботі бісова Оксана мариться. Кілька секунд дивлюся прямо на неї – дівчина як дівчина, джинси та осіння куртка, очі червоні чи від втоми, чи від сліз. Нема тої сили та колкості в очах, які я мало не щоночі перед собою бачу. Та вона здається теж отетеріла, очиськами лупає, ніби не вірить.

То все правда?

Господи, подарунок долі!

–  Привіт, Оксано. Кого-кого, а тебе точно не очікував тут побачити, - кажу правду, і намагаюсь поводитись серйозно, хоча думки вже скачуть в зону бюста. Мені неймовірно цікаво, чи цього разу вона вдягнула бюстгальтер. Та куртка навіть розстібнута не дає відповідей на мої питання. От трясця!

–  Дмитро, ти не обман, а справді тут? – вона посміхається так щиро та радісно, що я навіть трохи ніяковію, - Рада бачити тебе, справді. Особливо у такій ситуації. Вперше в чужому місті для мене, і так попала. Як твоя дружина, дитина? – і дивиться в очі так допитливо, не видаючи емоцій.

Бісів Олег. Потрібно за нагоди виписати йому хоча б потиличник.

–  Я вже казав тобі, що не одружений, і дитини ніякої не маю, - видихаю, гамуючи потік нецензурної лексики, що зараз роїться в моїй голові.

–  Тоді я нічого не розумію.

–  То був жарт Олега, невдалий. Ми відпочивали в Карпатах, мені сподобалась Уляна, але в останній момент нашого знайомства підлетів Олег та завів пісню про роди вигаданої дружини. Так і перебив мені веселий вечір, - і чому я все це їй пояснюю?

–  А, - тільки й видавила з себе, стала ще похмурішою, ніж була. Я ж пояснив все. Що не так?

–  Добре, це ми вияснили, а тепер може розповіси, що сталося?

Дівчина ніби відмерла, подивилася на мене якось дивно і розказала всю свою історію від того моменту, як в неї втелющився випадковий чоловік до даної хвилини.

–  Ага, класика, - констатую.

–  І що тепер буде? Мені якось треба зв’язатись із замовницею, вона чекатиме, а всі контакти в телефоні. Навіть грошей на таксі нема, - зітхає.

–  Номер її не пам’ятаєш? – дівчина хитає головою, - Тоді сідай за комп, може через соцмережі зайдеш та напишеш їй? Паролі пам’ятаєш?

Обличчя Оксани світлішає, пускаю її за комп, а за 10 хвилин вона вже теревенить з якоюсь Лесею. Коротко пояснює ситуацію, радісно киває та ще щось обговорює. Номер телефону замовниці в неї був у листуванні, а подзвонити я їй дав зі свого номера, тож виявилось, всі проблеми можна вирішити швидше, ніж здається.

Заяву вона також написала, але чоловіка того не розгледіла, тож корисного мало.

Оксана повертає мені телефон і дивно так посміхається.

–  Леся зараз приїде за мною, дякую за допомогу.

–  Будь ласка, надалі будь уважнішою, скоріш за все той чоловік, що зіштовхнувся з тобою, і отримав новий телефон з гаманцем. Крадії ще й не такими мастаками бувають, - досі не розумію причини її замріяної усмішки. Наче із жінкою розмовляла ж!