Розділ 8. Час у відпустку! або Печерні гладіатори

Оксана

Насправді я досі не розумію, як я сприймаю те, що Андрій бачив наш з Дмитром палкий поцілунок. А було гаряче, Господи! Я збрехала, коли сказала Андрію, що нічого б не було, бо не думаю, що можна було зупинить з власної волі. Ні-ні, точно ні.

Солодко закусюю губу, сподіваючись, що вона ще зберігає терпкуватий присмак губ Дмитра. Я точно втратила голову, ніякої субординації, ніякої совісті. А… ну і хай так вже і буде. Поїду у відпустку, кілька тижнів побуду вдома у Львові. Охолону, та зможу знову повернутись на роботу зі світлою головою.

Може хоча б після цього Андрій вже більше не плекатиме надій на наше возз’єднання? Господи, я певно сама винна. Замість того, щоб прямо сказати «ні», я просто уникала його після того, як так і не дала чіткої відповіді на пропозицію руки та серця.

Це було кілька місяців тому, ми ходили на озеро удвох, він підплив до мене з обручкою та вдягнув на пальця, запитально заглядаючи в очі. Обручку я йому повернула, але він сказав, що не вимагатиме швидкої відповіді, тож в мене є час подумати. Це було зручно, бо можна було не давати простої відповіді на складне питання.

Я не кохаю Андрія і ніколи не кохала. Нам було весело разом, цікаво, він справді розумний чоловік та став прекрасним вчителем, коли йшлося про дослідження печери Оптимістичної. І от до чого все це привело.

Він вважає мене своєю нареченою, плює на те, що думає про нього турист Дмитро, хоча сам постійно мені говорить, що ми маємо працювати на максимум для задоволення туристів, щоб вони ненароком не травмувалися і не залишили негативних відгуків про наш табір.

Пропуск по всім пунктам. Уявляю, що в такому випадку міг би написати Дмитро… Боже, який сором.

Відпустка, терміново потрібна відпустка! Добре, що вже за годину я їхатиму в протилежному від табору напрямку та мені не доведеться дивитися в ображене обличчя Андрія, залишившись із ним наодинці. Хоча навіть тут у печері цей чоловік примудряється допікати та бісити одночасно.

А він ще й мій начальник! Може саме тому я й не хотіла давати йому категоричної відповіді, бо тоді наші робочі відносини могли б серйозно ускладнитися. Самі відмазки… Яка вже різниця? Він все бачив, стало наче легше на душі, але проблем тільки побільшало.

А ще очевидно, що нас з Дмитром тягне одне до одного… Дурня, бо які шанси, що в нас можуть бути стосунки? Зважаючи на поведінку його друга з дівчатами у таборі, я точно знаю, що не перша супутниця блакитноокого Дмитрика у цьому карпатському турне. І скількох він так цілував?

Бісить навіть думка про його шльондр! Хоча про що це я? Мені має бути байдуже, ми майже незнайомі, на жаль…

Радує те, що Дмитро не вступає у сварку з Андрієм, хоч один чоловік тут зберігає холодний розум чи байдужість. Ще й запропонував підвезти мене… Чи варто з ними кудись їхати? Зовсім не знаю…

А цілуватись та тискатись було варто. Ох, до біса!

Бісить уся ця ситуація, Андрій бісить. І як мені далі працювати? Мені подобаються печери, навіть дуже. Я можу після завершення екскурсій годинами творити у своїй природній майстерні, ховаючись від усього світу. Створювати скульптури, що мені до душі. Такими, якими мені заманеться.

Але Дмитро мене приємно дивує своєю стриманістю, я ніколи не зустрічала таких спокійних чоловіків. З ним почуваєшся легко та впевнено, ніби він може заспокоїти навіть бурю. Та він навіть коли боявся та панікував через клаустрофобію, майже не говорив дурниць. А от я говорила… поводилась мов дурепа. Або в мене давно не було близькості, або Дмитро і справді такий неймовірний, що його варто берегти мов тваринку з Червоної Книги.

Однак виявилось, що я рано почала захоплюватись цим малознайомим чоловіком.

Як тільки ми вийшли з печери, ці двоє підозріло перешіптувались позад мене, поки я впевнено крокувала на базу, намагаючись якнайшвидше опинитись якомога далі від чоловіків. А кількома миттєвостями пізніше ці двоє вже били одне одного в обличчя, і я чітко бачила, що перший влучний випад був за Андрієм. Мабуть, Дмитро просто не очікував, що той битиме у травмовану вилицю. Він взагалі з глузду з’їхав???

Я сподівалась, що Дмитро зупинить цю безглузду баталію, але мій герой-коханець став у стійку та зробив кілька ударів у відповідь. А трохи пізніше ці двоє зчепившись качались по землі, борсаючись у багнюці, якої ставало тільки більше, бо починався дощ. Ще серія ударів і Дмитро з Андрієм відсахнулися одне від одного, важко дихаючи.

Дмитро з юшкою на обличчі, а Андрій зі зламаним носом.

Краса та й годі!

Хотілось просто вирубити їх обох, чесно, бо трохи віддихавшись хлопці продовжили спаринг.

– На Бога, припиніть це негайно! – я намагалась достукатись до когось із них, та все було марно.

Підходити до чоловіків та рознімати їх самотужки я не збиралась, тому простіше було кинути їх тут помирати.

А що? Я хочу додому, а не оце от все. Як жінкам можуть подобатись подібні речі? Тьфу. Я вже подумки зненавиділа себе та Дмитра за чортів поцілунок, Андрія за його пропозицію і чортові печери.  Хоча ні, печери ні в чому не винні!

Я вирішила просто йти до табору, так і не докричавшись до цих неотесаних мужланів, тому попрямувала стежкою через ліс сама, бурмочучи прокляття собі під ніс. Вже починало сутеніти, захмарене небо створювало ще більш гнітючу атмосферу. Але я точно не очікувала зустріти на стежці справжнісінького вовка!

Здоровенна тварина з величезними очима та зубами йшла просто на мене, не спускаючи погляду. Я завмерла і вже приготувалась до найгіршого. Як тільки вовчара рвонув на мене, я заверещала так, що просто в жилах стигне кров…