Розділ 5. Підземне озеро

Дмитро

Дзеееень!

В голові досі гудить від удару сталактиту по касці. От тепер зрозуміло навіщо це дивакувате приладдя, з якого я зовсім недавно кепкував. Подумати тільки, що міг взагалі без голови залишитись без захисту! Та й зараз не дуже добре, відчуваю як саднить щока. З моєю роботою не дуже добре ходити з битим обличчям. Сподіваюсь, що гірше не стане, бо за 3 дні вже на службу повертатись, до трупаків та злочинців.

Ех!

Досі не розумію, як саме все це трапилось. Дмитро Савіцький втратив рівновагу, злякався та ще й впав на жінку посеред печери.

Кому розказати, сміятимуться довго. А бажано взагалі нікому не казати, бо Олег і так не втрачає будь-якої можливості з мене посміятися. Ну не буде ж Оксана всім розповідати про це епічне падіння? Чи буде?

Замислившись над цим, розумію, що досі так і лежу на Оксані з уламком гіпсової породи у руці, почуваючись доволі неоднозначно. Думками я був десь далеко, але моє тіло звичним образом відреагувало на близькість теплого жіночого тіла, тож поспішаю підвестися.

– Злазьте з мене, і знімайте каску. Здається ви поранили щоку сталактитом, треба обробити рану, - мовить інструкторка, а мені залишається тільки покірно слухатись її, бо емоцій та сил не залишилось для продовження нашої словесної сутички.

– Що робити зі сталактитом? Я виходить пошкодив печеру і.. що тепер? – насправді зовсім не розумію, які наслідки матимуть подібні ситуації.

– О, бідні сталактити. Звичайно шкода, але ж Ви, Дмитро, постраждали навіть більше, - Оксана дивує легкою посмішкою та м’якістю в голосі, коли підходить до мене ближче і впевнено береться долонями за моє обличчя. Видає засмучене сипіння, цокає язиком та хитає головою, - Жити будете, але треба обробити. Ми майже дійшли до озера, тож пропоную зробити зупинку вже там. У великій залі я зможу добре оглянути рану, продезінфікувати її та заодно трохи перепочинемо. Добре?

– Так-так, і не таке бувало, йдемо далі, - намагаюся не зважати на те, як ніяково мені стало від її такої різкої зміни зі справжньої язви на турботливу Оксану.

Жінка задоволено киває, ще трохи з недовірою дивиться на те, як я підводжуся, притримуючи рукою стіну. Мені справді здалося, ніби в голові запаморочилось, але дзенькіт наче пройшов, тож про це нікому не треба знати. Тим паче Оксані. Дуже соромно, що я тоді запанікував, коли не міг протиснутись через кляту скелю. Взагалі хотілося провалитися крізь землю, бо надто вже часто я соромлюся перед цією дамочкою. Не впевнений, що зможу дивитися їй в очі, якщо буде ще хоча б один промах.

Я міг би ще довго займатись самобичуванням, якби ми не вийшли до підземного озера.

Перед нами відкрилась просто неймовірна картина, я забувся про усі проблеми та переживання, про те, що в мене боліла голова та саднила щока. Оксана озирнулась на мене та посміхнулась, але нічого не говорила. То було непотрібне, бо перед очима стояла прозора блакить води до якої вели природні кам’яні сходи, а над головою височіла монолітна кам’яна стеля. Я ніколи не бачив нічого подібного.

Хотілось торкнутися водної гладі, ідеально рівної та прозорої мов скло.

– Вітаю біля озера Пермського, Ви це зробили, Ви молодець, Дмитро! – емоції захопили мене з головою, а підтримка екскурсовода і зовсім розчулила. Усі проблеми до цього були варті того, щоб я сюди дістався.

– Дякую, без Вас я б сюди не дійшов, - і це була правда, вона дійсно привела мене до тями своїм ляпасом, хоча тоді це було важко зрозуміти.

– Це правда, - ще одна сяюча посмішка з блиском у сталевих сірих очах, - Але зібратися до купи Вам вдалося, тож усе добре. Хоча я здивована тим, що людина яка боїться замкненого простору, відправляється в подібну експедицію…

– Я програв парі… - чомусь захотілось сказати їй правду, годі вже з мене сварок, я однозначно програю Оксані, час це визнати.

– Хм, - видає лише короткий звук.

– Так, спочатку мені ідея не подобалась, але зараз бачу всю цю красу і вдячний своєму другові, не тільки озеро, самі печери – неймовірні. Ви давно тут працюєте?

– Вже більше року, я вперше приїхала сюди на практику робити гіпсові скульптури для декорації музейних зал. А потім якось і залишилась, тут неймовірна атмосфера і люди хороші. Мабуть це моя робота мрії, де я можу творити та насолоджуватись дивовижною природою.

– Так, це вже точно. Я також працюю там, де мріяв, але такої насолоди щодня не отримую, - ловлю на собі її запитальний погляд, - Працюю слідчим вже 3 роки у Кропивницькому.

– Ого, ніколи б не подумала…. Що такий серйозний чоловік боїться звичайних печер… - промовила і дивиться на мене, ніби нападу очікуючи.

Ні, Оксано, чомусь мені більше не хочеться з тобою сваритись. Так і не дочекалась від мене чергової отруйної заяви. Бачу, ніби трохи засмутилась. Хотіла посперечатись? Ох і жіночка, гаряча.

– Йдіть но сюди, треба обробити Ваше обличчя, - копирсається в рюкзаку та дістає невеличку аптечку. Швиденько наляпала якусь рідину на ватний диск і розвертається до мене.

– Пектиме? – щось я не дуже їй довіряю.

– Господи, Дмитро, це звичайний хлоргексидин, - хитає головою та це не допомагає їй сховати посмішку.

Їй це подобається? Та не встигаю обуритись, коли ціпкі пальчики обхоплюють мене за підборіддя та м’яко розвертають до себе травмованою стороною. Вона так близько до мене, що я навіть трохи починаю хвилюватись. Другою долонею проводить по щетині, роздивляючись проблемну зону. Я завмираю, до бачу перед собою глибокі сірі очі, які не можна перестати роздивлятись. Навіть не дихаю. Хіба бувають такі сірі та магнетичні? Наче ртуть…