Розділ 3. Йдемо далі

Дмитро

Я справді думав, що Оксана зараз вибухне.

Напівгола дівчина дивилась на мене очима повними люті та навіть зневаги, але вона зовсім не виглядала осоромленою.

Це нормально, соромитись їй було нічого. З таким тілом. Краще б вона не знімала той одяг, я ж тепер не зможу спокійно за нею повзти без дурнуватих думок у голові. Та ще й з тою руденькою не вигоріло. От Олег, от тобі й друг, чортяка!

Я досі не міг дивитись тільки їй в очі, тонка тканина майки зовсім нічого не прикривала, бо я бачив, як здіймалися її груди від глибокого дихання. Ніби заціпенів, чіпляючись поглядом за те, що сховане, але водночас виставлене напоказ.

Хіба жінки не розуміють, як впливають на нас подібними речами? Відвертими сукнями, коротенькими шортами?

Я вже й забув, що тут роблю, бо все моє єство думає про одне…

Дурня, це я винен, що вона була змушена роздягнутись, та я ніколи не визнаю своєї провини. Я просто не розчув, з ким не буває? Нарешті відводжу погляд, а вона тяжко зітхає, ще раз стряхнула комбінезон та вдягається. Розчаровано хитає головою і не дивиться в мою сторону. Напевно вважає мене черговим кобелем…

Так нічого і не скаже? Оце витримка!

Заспокоївшись, Оксана знову дивиться на мене та говорить:

– Ви справді не почули, що я просила Вас не шуміти, бо в нас була унікальна можливість помилуватись печерними кажанами, яких тут можна рідко застати в стані спокою? – ніби спокійно промовляє, та холодні очі жалять та ріжуть мене на шмаття.

– Не почув, пробачте. Так у Вас була нагода познайомитись із ними ще тісніше, це ж неймовірно, так? – намагаюсь пожартувати, але здається несу справжню нісенітницю. Що з тобою Дмитро?

– Добре, буває. Краще слухайте уважніше, інакше провалитесь в якусь ущелину, а я й не помічу.

Ущелину? Яку до біса ущелину? Сподіваюсь вона жартує! Жартує ж, так?

Годі й сподіватись, що вона пробачить мені цю ситуацію. Але ж ми не на побаченні, це її робота, треба поводитись професійно.

З якого б то дива я подумав про побачення?

Господи, мабуть справді краще слухати її уважно та насолоджуватись екскурсією. Коли я ще з доброї волі спущусь під землю? Найближчим часом навряд.

Трясця!

Після того, як бачив Оксану без цього шахтарського приладдя, ніяк не можу витерти цей звабливий образ, що стоїть перед очима. Краще б вона його не знімала, я б взагалі не розглядав цю сталеву дівчину як предмет пристрасті. Тьфу! Та вона точно не мій тип, але чіпляє. Безперечно.

– Ходімо краще далі, Дмитро. Справжні красоти ще ховаються у далеких коридорах. А скільки ж кілометрів тунелів досі залишаються не дослідженими та недоступними для людського ока. Задокументовано спелеологами 267 кілометрів печерних ходів, вони тягнуться дуже далеко, сплітаються між собою, плутають, але незмінно зачаровують…

Оксана так натхненно говорила про печеру, що мені навіть здалося, ніби вона зізнається цьому природному диву у коханні. Так легко, щиро, з замріяною посмішкою на устах. Мимоволі замилувався. Незчувся як ми вийшли до просторої прямокутної зали, де не було нічого окрім невеликих виступів у підлозі.

– Вітаю, ми пройшли половину шляху, тож саме час відпочити. За планом у нас зараз година медитації. Тому якщо Ви не проти, ми вимкнемо ліхтарики на касках і трохи посидимо в темряві та тиші. Багатьом туристам, які були тут раніше, це допомагає по-новому подивитись на своє життя або просто відпочити від буденного клопоту.

Спочатку ідея мені не сподобалась, та я не дуже хотів розчаровувати свою інструкторку. Медитація? Я взагалі не розумію навіщо люди таке роблять! Було помітно, що вона сама насолоджувалась екскурсією, хоча мабуть була тут сотні разів до цього. На хвильку замислився над тим, чи зміг би я працювати так само: весь час далеко від людей, під землею, єднаючись із природою. Не знаю. Було в цьому щось романтичне, але незрозуміле та далеке.

Коли ми вимкнули світло на ліхтариках, я опустився у повну темряву та тишу. Ніякого шепоту, скреготу, ні найменшого звуку, тільки наше з Оксаною дихання – помірне та легке. Я не міг перестати думати про неї, тож просто зараз в моїй голові відбувалась своя медитація, яка продовжувала дослідження м’якої бавовняної тканини майки та того, що так делікатно виглядало з-під неї. Довелося навіть надто голосно проковтнути слину.

Мене дратувало, що ми були тут лише вдвох. Ми могли робити усе, що завгодно, ніхто б ніколи не дізнався. І моя уява вже грала зі мною, доводячи до тремтіння від бажання. Від бажання хоча б торкнутися жінки, щоб дізнатися, яка на дотик її шкіра, які на смак уста…

Капець, Дмитро, ти робиш тільки гірше!

Зненацька її голос у темряві здався мені надто різким:

– Зізнавайтеся, Дмитро, Ви ж насправді не хочете тут зараз знаходитись? Вам не цікава уся ця екскурсія та гіпсові печери. То що ви тут робите?

Помилялась, вона сильно помилялась, бо саме зараз в моїй уяві відбувалось, щось грішне, у стінах гіпсової печери, тож… Можна сказати, я був не проти того, що довелось тут сьогодні опинитись.

– Ем… З чого ви взяли? Мені дуже цікаво, я вперше у такому місці, тому деякі моменти мене лякають. Але печера Оптимістична – то справжній кайф, ну справді! І ви так гарно розповідаєте, що неможливо не слухати.

Найкращий захист – це напад, так?

– Справді? Тоді мабуть мені здалося. Адже з автомобіля вашого друга Ви виходили з не дуже задоволеним обличчям.

– Вам здалося, - от жінка, ще й насміхається з мене! Така заява опустила мене з небес на землю. Та вона просто потішається, хіба так можна?

– То ми підемо до озера чи повертатимемось назад?

– Звичайно йдемо до озера, ви так його розрекламували, що я також хочу поплавати, - на цій фразі вона не змогла приховати легкий смішок.

– Справа в тому, що там знову буде декілька ділянок, де доведеться проявити хист до геометрії, аби знову не застрягнути.

От коза!

– Дякуючи Богу, зі мною будете Ви, і Ваших знань буде достатньо, аби ще раз мене якісно обмацати перш ніж підказати, як правильно протиснутись між скелями, - я втрачав терпіння та відкрито проявляв хамство. Це на мене не схоже, але я чомусь не міг зупинитись.